Глава П‘ята. Скотиняки.

Глава П‘ята. Скотиняки.

— Niech cię, — виялася жінка та відійшла від возу. Колесо тріснуло, і віз безвільно схилився на правий задній край.

Вона сподівалася доїхати хоч по світлу до якогось села, але у воза були інші плани, доведеться заночувати в степу.

Жінка розпалила багаття, та спокійно заснула.

Прокинулась вона рано, сонце ще тільки но піднялося. Аж раптом почулися звуки копит, невдовзі показався й козацький патруль виїжджаючий з лісу.

— Гей, но. Що забули тут жіночко? — з лукавою усмішкою спитав старший.

— Nic takiego, koło pękło.  Nie wiem teraz, jak dostać się do najbliższej wioski. (Нічого такого, зламалося колесо. Я не знаю, як зараз доїхати до найближчого села.)

— О, та ти з Лівчанії. А що везеш? — з цікавістю спитав козак та зістрибнув з коня.

— Przydatne zioła, wywary, leki.(Корисні трави, відвари, ліки.)

— А, то ти відьма лівчаньська!

Козаки зареготали та позлазили з коней.

— Nie, nie, jestem tylko zielarzem! (Ні, ні, я просто травниця!)

— Та ти занадто молода як для травниці, — відповів чатовий, бо на вигляд пані було років може тридцять не більше.

— Chłopaki możecie mi pomóc? Wezwijcie kowala z najbliższej wioski, niech zrobi koło.  Zapłacę ci.(Хлопці, можете мені допомогти? Покличте коваля з найближчого села, дайте йому зробити коло. Я заплачу.)

— Є, допомоги хочеш. Спочатку ми твій віз перевіримо, — продовжував чатовий. Він підійшов, відкинув тканину та почав оглядати товар. Усі підійшли ближче мов розуміючи що зараз може знадобитися їх допомога. Лівчанка насторожилася й боялася.

— О, а це що?! — вигукнув чатовий. — Цей в нас в Міжріччя заборонено.

— Co? — налякано вигукнула жінка та підійшла до возу. Раптом чатовий штовхнув її, жінка впала до долу. Всі як за командою кинулися до возу, кожен хотів забрати собі найцінніше.

— Chłopaki, co robicie? — репетувала лівчанка. Але чотири козака ії вже не слухали. Жінка схоже була не з боязких, схопивши якийсь дрин з возу вдарила парубка влучивши йому в  голову. Той зразу впав на землю притискаючи руку до скроні, з під пальців виступила кров. Налякані товариші вихопили шаблю та нерозуміючи вдарили навідмаш. Нещасна жінка притиснула руки до грудей та упала замертво.

Швидко звістка про пограбування та вбивство лівчанської травниці облетіла Міжріччя та Лівчанію. Можно особливо не пояснювати що відносини Січі та Лівчанії стали трохи напружені. Гетьман обіцяв Королю Лівчанії особисто розібратися з бридкими козаками, але лівчанці цьому не вірили. Всі знали міжрічан — вони не стратять своїх за пограбування іноземної жінки. 

Так і сталося, ту чату тільки оштрафували та облаяли, на цьому все.

Олеся Одринська була обурена тим, що якісь дурні козаки заради декількох пенязей погіршили відносини з Лівчанією, що гальмувало інвестиції  з боку лівчанської шляхти.

Чекати Ліза на любила, її дуже дратувало коли вона не може вплинути на справу безпосередньо. Нишпорка вже тиждень винаймала кімнату у чаракутському шинку, але звісти від Пані не було. Вбивала час за грою, дрібними ставками, іноді виїжджала на полювання. Дівчина вже збиралася лягати спати і спеціально взяла найнуднішу книгу, щоб сон швидше поборов її, раптом у двері постукали.

— Качка копне? — обережно почав козак.

— А баба гопне, — спокійно відповіда Ліза звільняючи посланця від обережності. 

Зрозумівши що це справжній адресат козак передав лист дівчині і без зайвих слів зник у пітьмі.

Таємним листом виявилось звичайне запрошення на черговий вечір у Палаці Чаракута. Олеся часто запрошувала гостей та шляхту міста таким чином: «Шановні пані та панове, запрошуємо вас приємно провести вечір у Палаці Чаракута! Нагадуємо, не забудьте узяти свого кавелера чи панянку!»

Ліза відклала запрошення та роздратовано дихнула.

— Ще й кавалера шукати десь треба! Але це все не сьогодні!

Вона задула вогонь свічки.

Ранок зустрів дівчину серпанком за вікном та зябкістю що змушує тіло здригатися. Що ж, з усіх претендентів, без грошей і зобов'язань з нею піти міг погодитись тільки  цей студент з Мовної Установи.

Відшукати кімнату хлопця для нишпорки Міжріччя було нескладно.

Постукавши у двері, вона не дуже навіть готувалася, і не вигадала що сказати. Лише коли Алекс здивовано відкрив, не розуміючи як вона знайшла його і для чого, вона усвідомила що треба щось казати.

— Доброго ранку, — вона була серйозною. — Не хочеш піти на бенкет у Палац сьогодні ввечері?

Сказати що Алекса це збентежило — не сказати нічого.

Декілька митей йому потрібно було щоб усвідомити несподівану чарівну радість та ще кращу пропозицію.

— Звісно, — він ще був сонний, тільки но прокинувся але цього вистачило щоб  не прогавити можливість. — Зайдеш? 

Ліза кивнула та зайшла у кімнату, він запропонував сісти на єдиний стілець попередньо перекинув увесь одяг на ліжко.

Вона сіла.

— Ксеня, в тебе є запрошення? І чому… — він вирішив що це недоречне та безглузде запитання, прийшла й прийшла, слава Богу.

— Та, є. Мене звати Єлізавета Я гадаю для тебе це буде корисно, ти ж хочеш працювати перекладачем чи дипломатом.

— Та, та, дякую, — він все ще не дуже тямив і ще не прокинувся. — Добре. Може підемо поснідаємо?

— Чому ні.

Бенкет починався о шостій. Чаракутська шляхта звикла до таких заходів, тому усі були охайно та чисто вдягнуті, хоча й трохи простувато. Коли усі гості були всередині Олеся вийшла на подвір‘я привітатися.

— Незвично мені, селюку, бути на таких заходах, — трохи збентежено промовив Алекс та з переляку схопив кухоль з пивом у служниці.

— Не поспішай, ми тут надовго. Нічого насправді незвичайного тут немає. Дрібна чаракутська та приїзжа шляхта зібралася випити та потеревенити,— спокійно Єліз.

— Ну перепрошую, не всі народилися і виросли в столиці!