Глава Четверта. Гостьова Вежа.

Глава Четверта. Гостьова Вежа.

Кабінет був залитий сонячним сяйвом, але це ніяк не допомогало хлопцю не хвилюватися. 

— Алекс Стові, добридень, проходьте! — промовив ректор і запропонував сісти.

— Ви до нас з Теренів приїхали? Це чудово коли молодь тягнеться до знань, але хочу попередити що безкоштовних місць всього п‘ять. Є такі люди що намагаються просто переїхати у місто і не бажають по-справжньому навчатися. Сподіваюсь ви не з таких?

— Ні, професоре, не з таких. Хоча я й хочу жити в Чаракуті, але моє захоплення мовами справжнє, — твердо, та якось схвильовано відповів Алекс.

— Добре, ми на це подивимось. Отже, лівчаньська!

— Так, пане.

— Gdzie będziesz pracować po ukończeniu studiów? 

— Chciałbym mieć tłumacza lub negocjatora gdzieś tutaj w Charakut.

— A czego nie chcesz w styczniu?  Jest więcej możliwości!

— Wystarczy mi Charakuta, piękne miasto.

— Що ж добре, Алексу. Я поміркую стосовно вас, покличте наступного, будь ласка.

Декілька годин напруженого очікування, це саме той момент, коли ти вже нічого не можеш вдіяти чи на щось вплинути, і є тіки один шлях — сподіватися та чекати. 

Алекса Стові прийняли до Чаракутської Мовної Установи. Йому виділили окрему маленьку кімнату, де з меблі було тільки ліжко  і стілець. Давали по 60 пенязей на місяць, ще й пригощали обідом по навчальним дням.

Для нашого теренівського хлопця почалося нове щасливе життя. Вперше знання годували, та довгий час проведений з книжками не дратував батька, а приносив видимий результат.

Так і тягнулися місяці: прогулянки містом, читання в парку, заняття в Установі, купівля їжі на ринку, мовна практика з лівчаньськими приїзжими.

Це був звичайний суботній теплий день з приємним легітом, що не давав сонцю достатньо припекти міщан.

Алекс як завжди сидів у парку під величезним старим дубом, що вважається пам‘яткою Чаракута.

Читавши якусь розумну чергову книжку про середню лівчанську шляхту та її економічну цінність для країни Алекс й не помітив як на протилежній частині невеликого паркового майданчика з’явилась дивна дівчина одягнена вишукано та складно водночас, здавалося що їй дуже зручно і вона вже давно звикла до свого одягу. Ногавиці майже щільно сиділа на ногах, плащ був короткий — ледве приховував дупу, але з каптуром. На бавовняну сорочку був одягнений шкіряний жилет. Принади він не приховував, лише обережно їх підкреслював, хоча цицьки пані мала невеликі. Закінчували вбрання чорні черевики з високою халявою з тонкої шкіри, здавалося що вона народилася в них, так добре вони сиділи на її ніжках. 

Але, авжеж, нічого цього Алекс не побачив, він не міг відірвати погляду від її обличчя. Настільки вродливої дівчини він ще не зустрічав, хоча в його селі й бачити особливо було нікого, але він і не очікував що такі взагалі існують в цьому брудному світі. Якщо б його спитали, що таке бездоганна, чиста природна врода, то він би вказав на цю дівчину.

Блакитні великі очі, волосся кольору жита, чіткі риси обличчя, обережний ніс. Здавалося в ній все було ідеально. Коли вона випадково помітила його, в Алекса аж подих перехопило.

Лячно було підійти до неї, але щось всередині підказувало що це його єдиний шанс хоча б побалакати з такою дівчиною. 

Вона одразу помітила його, якимось дивним прискіпливим поглядом оцінила його.

— Доброго дня, пані, — почав було Алекс з характерною для цих моментів дурнуватою посмішкою.

— Добридень, це ви? — швидко промовила Ліза й подивилась на нього. Це викликало невеличке нерозуміння у Алекса, але він не розгубився і відповів.

— Так, це я! А як ваше ім‘я?

Ліза швидко зрозуміла що це не він і закатила очі.

— Чого тобі? — серйозно промовила вона і оглянулася, схоже той на кого вона чекала  затримувався.

Така пихатість охолодила хлопця, посмішка зійшла, він на мить замовчав. Казати було нічого, і він вирішив що або пан або най йому буде.

— Пані, запрошую вас на вечерю!

На мить це збентежило й Лізу, вона ще раз уважніше роздивилася його і хотіла було відмовити, як побачила добре одягнутого панчика що пив каву на веранді і миттєво зреагувала.

— Добре, пішли, — Ліза поклала свою руку і визначила напрям.

— Але… — Алекс хотів нагадати дивній пані що зараз було лише о пів на десяту, для вечері було зарано. Але вона його перебила.

— Розкажи, звідки ти? Чим займаєшся у Чаракуті?

— Я… студент, навчаюся в Чаракутській Мовній Установі.

— О, цікаво, — нещиро відповіла вона.

— А як вас звати, ви місцева? — Алекс підняв на неї очі.

— Та не зовсім, я приїхала до тітки. Тепер ось швендяюсь містом. Чаракут страшенно маленький! — з таким самим награним сумом промовила Ліза.

— Хм, для мене Чаракут це найраще місто. Тут стільки цікавих технологій та усіляких пристосувань.

— Та та та, — не зовсім слухала його Ліза.

— Якщо усюди тільки шинки, тут і кав‘ярні є, ніде кажуть немає рівновозів.

— О та та, все ж місто особливе, погоджуюсь.

Вони вийшли з парку й Ліза вже хотіла здихатись його та раптом за кута вивернув згаданий рівновіз. Їхав він повільно бо рухався за допомогою двох чоловіків що сиділи всередині та «веслували», як називали це місцеві. Усього у візку було чотири місця для пасажирів, одне з яких було вже зайнято якимось багатим приїзжим паном.

Алекс махнув рукой та прозіпав.

— Гей, візьміть пасажирів.

Рівновози працювали тільки під замовлення, це був транспорт для приїжджої багатої шляхти що з подивом та сміхом каталась на рейкових візках. Він йшов через усі основні вулиці міста, обминав ринок, місцевий собор, головний парк, в якому і зустрілися Алекс та Ліза. Але головною особливістю було те, що  рівновіз йшов за місто та їхав над річкою по спеціальному рейковому мосту. По цій споруді майже неможливо було ходити, вона була призначена тільки для такого візка. На іншому березі річки у скелі височилась Гостьова Вежа. Ця споруда мала невеличку галерею з якої відкривався чудовий вид на місто, річку, гори. Там часто збиралися на вечерю та обіди високоповажні та багаті гості міста. Рівновіз обминав вежу навколо й їхав назад по тій самій колії.