Глава Третя. Пошепаки.

Глава Третя. Пошепаки.

Тиждень після Січової Ради був не спокійним. Напруга висіла у повітрі.

Справа в тому, що багато січової старшини не підтримували гетьмана. Ширилися чутки про його статки у Лівчанії, що він збирається кинути Міжріччя напризволяще та втекти. Напругу посилювала нова війна що ось-ось могла прийти зі сходу. Ніхто про це ще відкрито не говорив, відносини з Супротивією лишалися нейтральними, але всі розуміли що це не надовго.

Було вже за шосту. Спека потроху спадала й сонце почало кринитися до обрію. Приїзжі намагалися розпродати свій товар, хоча перехожим ставало дедалі байдуже. Ліза лише іноді ловали на собі здивовані або зацікавлені погляди пересічних перехожих, але зараз у вечір вівторка всім було все одно. Вона підійшла до возу-прилавку зі свічками і уважно розглядаючи товар спитала.

— Які свічки краще використовувати для лосося?

— А, — власник трошки розгубився і оглянувши вулицю відповів.

— Ви напевно від…

— Так які? — перебила його Єліз та взяла одну зі свічок.

— З білого воску, авжеж! — з поспіхом відповів  чоловік та передав дівчині пакунок з декількома білими свічками та папірцем всередині. 

Звернувши на сусідній провулок Єліз розгорнула папірець на якому було написано лише одне: Мовчан.

Максин Мовчан був одним із січової старшини, сорокарічний полковник що, як і багато хто зі старої старшини, жив на Січі у власній великій хаті неподалік від фортеці. Мав доньку та дружину.

Його треба було перевірити першим.

Знайти потрібного листоношу вдалося на наступний день.

Того посіпаку вона наздогнала на вулиці та приставивши пістоль до пояса відвела його у закуток.

— Віддавай гроші! - твердно наказала Єліз.

— Пані, - посіпака не повертався лише посміхнувся. - Ніколи не зустрічав драпіжницю ще.

За мить чолов’яга лежав на землі без свідомості, Ліза швиденько дослідила його кишені, знайшла декілька цікавих листів, прочитала їх, недбало запхала їх назад, ніби її цікавили тіки гроші та пішла геть.

Через тиждень подібної роботи, підслуховувань, перехопленнь повідомлень Єліз повернулася до Івана Середняка, одного з радників гетьмана, він заправляв нишпорками у Міжріччі. 

У Середняка заколотну старшину стали називати «пошепаками», бо половина повідомлень передавалася усно, і звучала на вухо отримувача шепітом.

Середняку вже було відомо імена майже усієї старшини що брала участь у змовинах. Але хто з них збирається очолити заколот і претендує на гетьманське місце — не знали.

Стало відомо що полковник Василь Загребайло через місяць буде святкувати день народження своєї доньки Мані. На вечерю будуть запрошені уся козацька старшина, Берута, та інші шляхтичі, навіть лівчаньські. Будуть танці, музики, але після того як більшість роз’їдеться, бунтівники зберуться у старій хаті на задвір’ї. Там і станеться їх перша «пошепацька» рада. Мати вуха на цій раді - це тепер було головною метою Середняка.
Замінити когось зі старшини чи міжрічанської шляхти було неможливо — усі знали усіх в обличчя. А от лівчаньських шляхтичів знали не всіх, тому треба було копати тут.

Завдання Лізи полягало у заміні посіпаки, чи когось зі світи лівчаньського шляхтича Бенедикта Длугоша. Це був заможний лівчанський пан добре знайомий у Чаракуті, бо тісно співпрацював з чаракутською верхівкою. 

Тому Єліз на наступний день після зустрічі з Середняком рушила у Чаракут, столицю півночі Міжріччя.