Розділ 4

Нарешті. Ми відкрилися. Тиждень пролетів зі швидкістю світла. Головним подарунком стало те, що мені дали відпустку на тиждень. Ще завтра лишилося все перевірити і можна збирати речі. Єдине що мені турбує це те, що весь тиждень серце так і продовжує боліти хоча  кількість таблеток що я вже випила повинні бути якщо не вилікувати то хоч прибрати біль. Ну нічого, тиждень терпіла і ще день потерплю.

  - Лія, пізно вже, настав час відпочивати. Пішли відвезу тебе до готелю. Вже придумала як провести цей тиждень? Чи знову засяду за книги і вийдеш тільки тоді, коли холодильник спорожніє? - У шефа сьогодні як дивлюся просто чудовий настрій. Звичайно, сьогодні було стільки людей, що мені довелося стати за барну стійку і згадати молодість.

Як давно це було. Я почала працювати в шістнадцять. Спочатку в маленьких кафе, коли ти і бармен, і офіціант, і прибиральниця. Так я змінила кілька кафе. Потім, коли набралася достатньо досвіду, колишній начальник запропонував посаду менеджера в одному з його кафе в іншому місті. Це було неймовірне почуття. Коли ти звик жити в хоч і великому місті, але вже познайомився з великою частиною його жителів, коли навіть похід у магазин за продуктами не проходить без зустрічі когось знайомого, переїхати в місто, де тебе ніхто не знає просто неймовірно. Ніхто не знає твого минулого, хто ти і що являє собою. Ти як порожня книга. Можеш зробити собі хоч нову особистість. Цим я тоді й зайнялася. Серце в черговий раз було розбите в брязкіт і такий струс був дуже доречним. А нова особистість лягла бронею на ще не зібране до кінця серце. Скільки ще було такої бронв і не зрахувати. Але це все лірика і не дуже добрі спогади в такий чудовий день.

   - Ну, що ви, шеф. Гарні люди вже давно вигадали доставку. Півгодини і холодильник знову сповнений і нікуди йти не потрібно. Та й я хочу вже від людей відпочити. Я за цей тиждень із ким тільки не знайомилася і не спілкувалася, тепер хочу тиші та спокою. То що відвезете мене? Нам все одно по дорозі.

  - Відвезу, куди ж я дінуся. І знаєш я тут подумав, можеш завтра не приїжджати сюди з самого ранку. Відпочинеш і поспиш довше. Десь в обід мвє Гліб приїхати, він наглядатиме за всім поки тебе не буде. Приїдеш коли він буде, розкажеш, що та як і можеш на тиждень бути вільною.

      - Ого, дякую, шеф.

     Цілий тиждень живу в готелі і так і не бачила нічого крім ліфта та коридору до номера. Ось і мінуси ненормованого графіка. Рано вранці йдеш, коли ще всі сплять, і повертаєшся коли вже всі давно сплять. А подивитися було на що. Величезна махіна по ширині і висоті. Справжній замок з темно-сірого каменю, прикрашений відповідною атрибутикою: химери та горгульї височіли над усіма і дивилися на нас з висоти. Усередині намагалися зберегти всі елементи стародавнього замку. Ще й природа просто чудова. Неподалік ліс, чудовий парк, красива під'їзна доріжка з фонтанами. Вже при в'їзді з'являється почуття, що переносишся на кілька століть тому. Навіть не віриться, що така краса знаходиться за кілька кілометрів від міста. Може бути тут на тиждень залишуся, а що подихаю свіжим повітрям, погуляю. Тільки завтра після зустрічі доведеться все-таки поїхати до лікарні. Жаль що не змогла поїхати в аптеку за таблетками. Ну нічого зараз спати піду, а уві сні нічого не болить.

************

  Вас колись мучили кошмари? Такі що ніяк не прокинеться. Мені такі сняться дуже рідко, але щоразу після цього відбувається щось хороше. На цей раз мені наснилася війна. Я була як сторонній спостерігач. Єдине що не давало розчинитися уві сні це сильний біль, так як кожна клітина тіла повільно вмирає. У якийсь момент прийшло усвідомлення того, що зі сну я вже не повернуся. Картинка почала ніби стирається, поки я не залишилася  в повністю сірому просторі. Не знаю скільки часу минуло поки я побачила людину що наближалась до мене.

  - Ну, привіт, Ліє. Нарешті ми зустрілися. Хоч і не за найкращих обставин. Дозволь представиться, мене звуть, Вольдемар. Я ректор Міжрасової Академії. І головна новина. Ти померла!