Розділ 10

Так і пройшов мій вихідний у пошуках цікавих рослин та незвіданих місць академії. Навіть якось нудно стало від того, що байдики б'ю. Хоч дивіться справді було на що. В оранжереї траплялися такі химерні рослини, які аж ніяк не нагадували землі. Але найбільше мене вразила велетенська мухоловка. Щоправда, я дуже сумніваюся, що це справжня мухоловка, адже її розміри сягають триповерхового будинку. До того ж, із пащі капала густа слина, після якої на підлозі залишилися вигорілі плями, наче від сильної кислоти. Цікаво, чи не згодовують їй поганих студентів?

Під час прогулянки я натрапила на стежку, яка вела до високого паркану. За ним виднівся ліс. Цікаво, цей паркан поставили, щоб дикі тварини не заважали студентам? Чи, навпаки, щоб невиховані студенти не заподіяли шкоди тваринам? Хоча щось мені підказує, що друге.

Коли ж повернеться ректор? Якось навіть сумно без нього.

А що це за юрба біля воріт? Треба підійти й роздивитися.

Щойно я прийшла, відразу зрозуміла, що спричинило такий ажіотаж. До академії одна за одну заїхали розкішні карети, а біля головного входу стояв ректор… дуже щасливий ректор. Серйозно, його посмішка була такою широкою, що Чеширський кіт упав би в депресію від такої конкуренції.

Його радість стала зрозумілою, коли з карет почали виносити коробки. Ті, хто їх розвантажував, мав вигляд каторжників — виснажені, зневірені, наче після кількох днів важкої роботи. Щось мені підказує, що ректор добре розважився, змушуючи їх виправляти свою помилку, і тепер ці люди ладні благати про помилування.

Невже самі міністри привезли нам замовлені реактиви? Хоча, судячи з кількістю коробок, або це не тільки реактиви, або академія вирішила змінити профіль і стати алхімічним факультетом.

У цей момент ректор перевів погляд на мене. Його усмішка стала ще ширшою. Він випадково не лусне від щастя? Було б шкода втратити єдину людину, яка опікується мною і взагалі знає, хто я насправді.

— Лілітрейн, підійди-но до мене! — гучно вигукнув він.

На цьому слові майже всі присутні здивовано позирнулися, шукаючи ту, кого так урочисто покликав ректор. Ну що ж, ми люди не горді — натягнула на обличчя усмішку й рушила вперед.

Якось у мене таке відчуття, що ікати я буду ще кілька днів. Хоча мене вже бачили на території академії, мало хто звертався в особливу увагу. А тут ректор не просто відзначив мою присутність, а ще й голосно покликав до себе.