Розділ 1

Лілія

Що може бути краще, ніж у вихідний день спати до обіду, валятися в ліжку й замовити собі смачну їжу під хороший фільм? Але мій бос чомусь вирішив, що я просто мрію посеред ночі їхати на інший кінець країни, щоб допомогти йому з відкриттям нового кафе. Та прямо все своє життя про це мріяла.

- Ліє, ну ти скоро приїдеш? – Від цього питання за останні кілька годин у мене вже око смикається. І взагалі-то, мене мама нагородила прекрасним ім’ям Лілія. Дуже гарно, особливо враховуючи, що в мене алергія на ці квіти.

- Вадиме Марковичу, ще раз нагадую, що мені їхати годин шість, три з яких ще навіть не минули. І чого ви так сполошилися? Надворі ще ніч, ваше кафе нікуди від вас не втече. А я, між іншим, можу й піти.

- Так, Лія, не тисни на хвору мозоль. Я чудово пам’ятаю, на яких умовах ти в мене працюєш. Просто залишився тиждень до відкриття, а ще нічого не готово. Катерина примудрилася зламати собі ногу в найбільш невідповідний момент. Не могла вже через тиждень?

Як це вона раніше нічого собі не зламала? На таких підборах можна тільки витончено сидіти, а не ходити.

- Вадиме Марковичу, давайте я, коли приїду, одразу вас наберу, а ви поки що поспіть. До швидкої зустрічі!

Чудова нічка видалася. У голові купа ідей та думок, починає вимальовуватися план дій. Все як завжди: перевірити, що вже зроблено, проконтролювати персонал, кілька разів заспокоїти шефа, стежити, щоб постачальники все вчасно привезли. Як же це набридло! Щоразу одне й те саме. Цікаво, скільки я ще тут протримаюся? Місяць, напевно, а потім знову доведеться щось шукати. Як же я втомилася…

За десять років я змінила понад десять місць роботи. І не тому, що я поганий співробітник – навпаки. Спочатку звільнилася через довгі умовляння свого вже колишнього (на щастя!) хлопця: мовляв, ми так мало бачимося через моє навчання і роботу. Потім було ще кілька місць, де я протрималася близько року, а далі – звільнення за власним бажанням. Причини завжди були дві: або я вже отримала від роботи все, що могла, і загрузла в рутині, або… стосунки.

Не пощастило мені з ними. То начальник не розуміє, чому я, така чарівна, не хочу стрибати до нього в ліжко. То напарник починає псувати життя після того, як його відшила. І що вони у мені знаходять? Зовнішність у мене найзвичайнісінька: брюнетка з блакитними очима, середньої статури, без видатних форм, ще й не найкращий характер. Зате життя часто буває цікавим…

Наприклад, один із моїх колишніх напозичав грошей у бандитів і зник. А вони, звісно, вирішили запитати про його місцезнаходження у мене. Було це другої години ночі, а я не спала вже кілька днів поспіль. Мій мозок просто сприйняв їх як незначну перешкоду на шляху до теплого ліжка. Що було далі – не пам’ятаю. Але коли мій розум нарешті зацікавився, чому ми ще не вдома, я побачила таку картину: один з громил сидить із розбитим носом, другий присідає, тримаючись за місце, про яке в пристойному товаристві не згадують, а третій, баюкаючи руку, відходить, не зводячи з мене напруженого погляду.

- Та хлопці, а вам чого треба? І хто вас так розфарбував? Чи, може, швидку викликати? Давай подивлюся руку. Гей, ти чого сахаєшся? Не хочеш – не показуй.

- Н-ну, як відчував, що за ними потрібно доглядати, щоб не перестаралися. Але щоб їх так відлупцювала дівчина – це вперше, – голос належав чоловікові, якого я помітила тільки після того, як він заговорив. На відміну від інших, він був цілий і неушкоджений.

- То ти з ними так? А за що? – моє відчуття самозбереження, мабуть, ще спало.

- Гей, мала, ти що, знущаєшся? Це ти їх так, чи забула? Жінки – воістину найнеймовірніші створіння.

- По-перше, не така вже я й мала. А по-друге, я ніяк не могла покалічити цих милих людей – у нас дуже різна статура. І взагалі, я просто дівчина, яка дуже поспішає додому.

- Шефе, вона якась ненормальна. У досьє, яке ви нам дали, не було жодного слова про те, що вона так б’ється. І що носить кастет.

Хм… і справді. Тільки зараз помітила своє колечко, яке при нагоді купила разом із перцевим балончиком і ще кількома милими дрібничками. Виглядає як звичайне велике кільце, але при потребі розкладається в кастет. О, здається, тепер зрозуміло, звідки в здорованя розбитий ніс… Але як це сталося – не пам’ятаю.

- А у вас на мене ще й досьє? І що там цікавого? Дайте почитати.

- Може, краще підемо в машину і поговоримо там?

- Я краще відмовлюся від вашої пропозиції. Дуже втомилася й хочу спати.

 - І все-таки я дуже прошу пройти в машину, а після розмови я відвезу тебе додому.

  - Знаєте, мене в дитинстві вчили в машину до незнайомих дядьків не сідати. Тож я краще й далі ніжками піду. Воно якось швидше буде, і точно безпечніше.

Ну та розмріялася, хто б мене відпустив.

  - Гей дівко, ти не зрозуміла, що тобі сказали. Швидко в машину пішла, бо гірше буде!

  - О ти вже перестав присідати? Так зараз додам, не хочеться, щоб такі неввічливі люди залишили після себе потомство. - Ну та самозбереження ще спить солодким сном. - Чи при шефі вирішив бути сміливим? Так підійди ближче, завжди було цікаво перевірити, яка кістка на людині ламається першою. Або скажіть, що вам від мене потрібно або провалюйте вже нарешті.

   - Ну навіщо так грубо, ти ж дівчина. Пробач моїх хлопців за грубість, вони не дуже добре вміють спілкуватися з дівчатами. Нам просто потрібно дізнатися у тебе інформацію про одного твого гарного знайомого. Розумієш він дещо нам винен, але ми ніяк не можемо його знайти. І давай все ж таки поговоримо в машині, не потрібно привертати зайвої уваги. Я вже зрозумів, що ти дівчина бойова. Даю тобі слово честі, що тебе більше ніхто не спробує торкнутися. Як показала практика, це дуже проблемно.

  - Скільки ж коштує твоє слово честі? Але добре, підемо в машину, але тільки нехай ці десь погуляють, а то точно проблеми знайдуться.