18 Розділ

— Ми не можемо відступити! — Макс кричав, перекрикуючи тріск повітря та гучний аварійний сигнал, що щойно увімкнувся і попереджав про нестабільність систем лабораторії. — В головному офісі працює щонайменше тисяча постійних працівників! І вони всі загинуть, якщо не знешкодити сигнал!

— Ось тобі новина, — кричав Женька. — Ми всі теж загинемо!

— Максе, я їх відволічу, а ти пробирайся до панелі управління. Треба зробити все, щоб не дати їй запустити фітоморфів!

Ми кинули один одному вирішальні погляди — як завжди, у критичній ситуації діяли злагоджено, мов єдине ціле.

— Чорт би вас всіх! — проревів Женька. — Ви навіть відступати не вмієте! Розійдіться!

Раптом він різко заплющив очі, тіло вирівнялось, ніби всередині нього щось переломилось і змінилося. Дрегони, один за одним, почали падати на холодну підлогу, випускаючи дивні, майже дитячі звуки — ніби згадали себе зовсім іншими, беззахисними, а не жорстокими воїнами.

— Що ти зробив? — вражено запитала я Веселуна.

— Стер пам’ять там, де вони дорослішали. Забрав ті спогади, що робили їх небезпечними. Не стійте, працюйте! — Гукнув він.

Але Макс уже перший рвонув до панелі, рішучий і зосереджений.

— Йдіть звідси, я сам впораюсь, — крикнув Макс, зосереджено вбиваючи команди на панелі, пальці його рухались так швидко, ніби він переганяв час.
— Зрозуміло, тікаємо, Крісті, — Женька смикнув мене за руку, але завмер, зустрівшись із моїм виразом «застрели мене ліпше, але я звідси не піду».

Він глибоко видихнув.
— Ну вас! Ви завжди такі самовіддані?

Я рішуче кинулась до Макса.
— Ми виберемось звідси тільки разом, — сказала, ставши поруч. Макс на мить глянув на мене і ледь посміхнувся, але не припинив роботу.

— Ага, — буркнув Женька, все ж залишившись із нами.

Хоча я б не образилась, якби він вирішив рятуватись сам, бо в ідеалі його вчинок був би найбільш підпорядкований загальному протоколу Контори. Але з ким поведешся — від того й наберешся.

— Добре, прикрию вам спини, хоч би й від того механічного виродка, — голос Женьки втратив впевненість, він кивнув кудись за наші плечі. — Тільки мені здається, що цей монстр схожий на гігантського павука з металу.

Я різко озирнулася, проводжаючи поглядом напрямок, куди дивився Женька.

— Бляха, та невже не можна без сюрпризів, — обурилась, скривившись на ці металеві лапи, що швидко перебирали, наближаючись майже ривками, як у павука на стероїдах.

— Крісті, воно інженерне творіння, там немає мозку. Я не можу його спинити, — гукнув Женька, стискаючи зуби.

— Я можу, — рішуче відповіла, зіскочивши з помосту з головними панелями. — Прикривай спину Макса. Я впораюсь.

Серед усього того барахла, що пилилося на настінних колекційних полицях Р’хана, я ще раніше запримітила дещо дуже знайоме. Колись, на прибульському ринку, я вже бачила яскраву сцену, коли якогось андроїда буквально закоротило через те, що не убезпечив свою систему від цього пристрою. Це був стабілізатор гравітаційного поля для зорельотів другого покоління — справжній раритет ще з часів, коли міжпросторові перельоти дозволялись без жорсткого контролю Контори та санкціонованих порталів.

Активний стабілізатор без захисних запобіжників випромінює потужні магнітні імпульси, здатні вивести з ладу будь-який кібернетичний мозок або штучні нейроплати. Як добре, що в мене за плечима десятки вилазок на інопланетні базари та сотні годин, витрачених на вивчення теоретичних знань.

Ще б тут хоч заряд був!

Ця механічна потвора, що невпинно наближалась до моїх колег створена явно за образом і подобою свого творця, отримає своє замикання. Я лише сподівалась, що не прорахувалася. Натиснувши важіль активації, я завмерла… Індикатори мовчали. Повторила маніпуляції кілька разів. Жодної реакції.

— Крісті, поквапся, я його голими руками не зупиню! — озвався Женька, озираючись на монстра, що все ближче наближався.

Механічне чудовисько вже майже подолало перегородку, яка відокремлювала головну панель управління від хаотичного складу Р’хана. Його щупальця з лезами на кінцях з металевим скреготом впивалися у стіну, шматуючи її, наче тонку фольгу.

— Джерело енергії потрібне, швидко! — я з люттю обшукала поглядом усе довкола. У цьому хламітнику, що роками збирав свій арсенал мотлоху з різних планет, щось мало бути. Не могло не бути!

— Максе, закінчуй! — Женька відчайдушно шукав поруч хоч щось, чим можна відбитися, але з цим кібернетичним павуком без нейтралізатора, які в нас відібрали, щойно ув’язнили, шансів не було. В рукопашну з ним — хіба що самогубство.

— Потрібне джерело енергії! Що робити?! — я вже майже хотіла кинути ідею зі стабілізатором та рвонути до них.

— Викрутка! — раптом заревів Женька, кинувши погляд на блискучі інструменти, що валялися на підлозі. У відчаї він кинув одну просто в кібернетичного павука, але та лише рикошетом відскочила від броні.

— Яка бляха викрутка? — я різко зупинилась, збиваючи ритм, очима вже шукаючи будь-який вихід.

І тоді Макс кинувся вперед, відштовхнувши Женьку зі свого шляху:
— Кидай стабілізатор в тварюку! Зараз!

Не сумніваючись ні на мить, я зробила, як сказав шеф. Стабілізатор вирвався з моїх рук і полетів у напрямку механічного павука. На мить все навколо здалося надто тихим — і лише електричний тріск, навколо та сигнал про тривогу, що все ще волав зі всіх сторін.

Макс одразу зреагував, і викрутка в його руці спрацювала точно в той момент, коли стабілізатор торкнувся кібернетичного створіння. Павука буквально рознесло на запчастини, наче його нутрощі — хитромудрі механізми та дроти — знехотя виплеснулись назовні. Це виглядало навіть гірше за той випадок на ринку прибульців, коли андроїда просто закоротило, і його господарю довелося перепрограмувати його на місці під сміх юрби.

— Ось ця викрутка! — зухвало оголосив Макс, підкинувши її в руці та переможно здмухуючи уявний дим з кінчика, наче це був ствол пістолета.