17 Розділ

Ольга зухвало блиснула очима в бік головного монітора.

— Дивіться!

На екранах відображались кадри з різних кабінетів головного офісу. Здавалося б, звичайні робочі приміщення — стіл, стоси паперів, звичний безлад, — але у всіх них була спільна деталь. Квіти. Не прості, а майже ідеально схожі на ті дивні рослини, які я бачила на прибульському ринку. Тільки там вони виглядали трохи інакше. Їхнє листя тремтіло, ніби від власного подиху, стебла злегка вигинались, мов реагуючи на рух у кімнаті, а в глибині пелюсток блимали слабкі вогники — не відображення світла, а щось живе.

Це були вже не просто декоративні рослини. Це були фітоморфні форми життя. І їхнє походження неможливо було сплутати ні з чим земним. Якщо придивитись уважно, вони видавали себе дрібними деталями: неприродними візерунками, світлом у прожилках, рухами, яких не буває у звичайних рослин. Але, звісно, в офісі, де слова «прибулець» і «екзоплазма» звучать частіше, ніж «кава» чи «звіт», на такі дрібниці ніхто й не звертає уваги.

— Ти якось змінила фітоморфи? — різко запитав Макс. — Щось із їхньою ДНК? Використала здібності к’тарів?

Відповіді не було. Натомість повітря розітнув скрегіт металу. Р’хан ворухнувся. Його механічний тулуб, складений з темних броньованих сегментів, зашипів гідравлікою. З боків розгорнулися щупальця — тонкі, мов хлист, але з гострими як голки наконечниками, які нервово здригались, немов відчуваючи нашу присутність.

Його корпус розкрився, немов хижа квітка, зсередини спалахнули червоні індикатори, а один із відсіків, схожий на серце зі сталі, загуркотів, випромінюючи низький гул. Р’хан піднявся на тонких, але надзвичайно потужних механічних опорах, видовжуючи своє тіло так, що його чорне металеве "обличчя" нависло прямо над нашою кліткою. Щупальця ковзнули по ґратах, брязкаючи, наче він перевіряв, наскільки міцні наші бар’єри.

Р’хан, мов кам’яна скеля з металевими жилами, підняв голову та повільно глянув на нас знизу своїми очима-лінзами, холодними і безжальними.

— Не вона, — заговорив він низьким, гортанним голосом, що відлунював у залізних перекриттях, — а я вдосконалив їх.
Ці слова прозвучали, як розлом у часі.

— Я роки витратив на те, щоб удосконалити себе і свої винаходи. У Конторі й досі бояться вимовляти моє ім’я, але пам’ятають кожен мій винахід. Пригадуючи мою попередню "невдачу", — він іронічно наголосив на слові, — я змінив почерк. Контроль убезпечив себе від будь-якої моєї технології в минулому, тому я створив нову, позбавлену підписів, що могли б мене видати.

Він підвів клешню з дивним, розкритим квітковим бутоном, що нагадував гібрид рослини. Ледь відчутні вібрації йшли від неї, як пульс.

— Кожен фітоморф, що непомітно потрапив у кабінети вашого головного офісу, абсолютно безпечний. Його неможливо виявити — він не несе загрози… поки. Але варто лише створити кілька правильних умов середовища, і всі вони активуються одночасно. Тоді вони утворять мережу вібрацій, яка буквально знесе все навколо.

Він замовк і нахилив голову, насолоджуючись нашим напруженням.

— Тобі це не минеться. Весь Контроль уже нас шукає, піднімуть кожен інопланетний крок і всі дані. Зупинять роботу всіх порталів на Землі, — говорив Макс, явно користуючись протоколом.

Я ж ніколи не вірила у звіти з протоколами, а лише в людський фактор, який був присутній навіть у прибульців. Навіть у таких розумних, як він.

Я підійшла майже впритул до ґрат, але старанно намагалась не торкатись їх обличчям — відчувала, як холодний метал випромінює щось чужорідне, немов попереджаючи: «ще крок — і пошкодуєш».
— Знаєш, що таке «кохання»? — несподівано запитала я.

Геній-маніяк, здавалося, на мить завис. Його механічні щупальця завмерли в повітрі, а сам він, схилившись до мене, замислено блимнув оптикою. Десь у глибині його акваріуму з мізками булькнуло так, ніби він справді обдумував відповідь.
— Якщо ти зараз почнеш проповідувати про «високі почуття», — промовив він із кривою усмішкою, — то це все марно. Я давно перепрограмував свою нервову систему і вимкнув ендокринну. Лише мозок, моя люба. Лише нейронні імпульси й холодний розрахунок. А все інше — чиста практична вигода.

Він кивнув у бік Ольги, але та й бровою не повела — тільки примружила очі, немов підтверджуючи кожне його слово своєю впевненою усмішкою.
— Ні, я не про високі почуття, — спокійно відповіла я.

Засунула руку в кишеню, витягла пожовану пачку жуйок Love is… і повільно розгорнула одну на ходу.
— Остання. Заблукала у підкладці куртки, — прошепотіла з ледь помітною посмішкою. — Подивимось, що воно таке, те ваше кохання.

Я закинула жуйку до рота, неквапно розжовуючи її, а пальцями розгорнула маленьку вкладку із написом.
— Кохання… — прочитала вголос. — «Кохання — це знати, що ти моя улюблена зірка у моїй галактиці».

Макс нахилив голову, його тепле дихання ледь торкнулося мого вуха, і тихо, майже пошепки, він додав:
— А ти моя улюблена зірка… навіть якщо це все, що в нас буде.

Я застигла, ледь стримуючи божевільно-блаженну посмішку. У грудях калатало так, ніби серце ось-ось проб’є ребра.
— Що за ігри?! — механічним тріском заревів Р’хан, і з його корпусу вихопились тонкі щупальця, наче металеві батоги. — Досить із мене ваших комедій!
— Ні, ще одне… — швидко кинула я, і, коли він із рипучим звуком наблизив свою потворну «морду», різко виплюнула жуйку прямо в центр його прозорого купола.

— Ти полічила?! — закричав Макс, ривком відтягуючи мене до задньої стінки клітки, тягнучи за собою й Женьку.
— Так! Саме зараз! — вигукнула я, закриваючи обличчя руками, і ми втрьох стиснулись у вузькому просторі, як перед вибухом.

— Що відбувається?! — ревів Р’хан, але його голос почав ламатись і розсипатись на механічний хрип, коли всередині нього почала розкриватись темна діра. Її краї спалахували синюватими іскрами, немов сам простір розривали на шматки. Він викручувався, розкидаючи щупальця, але вже нічого не міг зупинити — його корпус розколювався зсередини.