16 Розділ

Я стояла, спостерігаючи за нею. Ця Ольга… Її міміка більше не скидалася на втомлену байдужість — тепер її гримаса нагадувала хелловінську посмішку. В її міміці не було нічого людського — лише тонка гримаса хижака, який дочекався.

— Я нічого не знаю про ваші справи з моїм батьком, — сказав Макс твердо, — але можу гарантувати: це все не мине для вас без наслідків.

— Та базікай собі в клітці скільки хочеш, — відмахнулась вона. — Незабаром усе скінчиться.

І я повірила — не в її тріумф, а в те, що вона справді готувалася до цього довго. І так майстерно прикидалася — зітхала, обурювалася зникненням Женьки, наче справді хвилювалася. А тепер я вперше побачила її справжню — оголену, холодну, непідконтрольну.

— То що ти задумала? Вбити нас, посмертно оголосити зрадниками, а самій всадити себе в крісло начальниці Контори? — запитала я, випадково ледь ковзнувши пальцями по лазерних прутнях. Від них пішла легка вібрація, що відгукнулась холодним поколюванням у шкірі.

Її сміх пролунав гостро, як електричний розряд, розлітаючись у повітрі невидимими іскрами. Ольга повільно повернулася до нас, відвівши погляд від комунікатора, з якого спливали інопланетні символи, мов зоряні гліфи.

— Є в тобі щось, Крістіночка, — протягнула вона з отруйною ніжністю. — Не дивно, що він тебе очима поїдав.

Макс ледь помітно напружився, але промовчав, стискаючи кулаки.

— Так, — продовжила Ольга, її голос тепер звучав урочисто, майже фанатично. — Ваші імена навіки увійдуть у базу Контори як агентів-зрадників. Але думаєш, що все це — лише заради одного маленького провінційного відділу? Раніше, можливо, я б задовольнилася цим. Але тепер… тепер вони всі заплатять. Всі до одного, навіть не розуміючи, звідки прийде удар.

В її погляді сяяв справжній тріумф. Вона перестала грати роль і насолоджувалась цим — перед нами стояла жінка, яку підживлювала власна лють і жага помсти.

— На нас із Крістіною нічого не вказує. А на Євгена немає жодного прямого доказу, — озвався Макс, його голос був рівним, але в кожному слові відчувалась розважлива гра, наче він погодився на небезпечну шахову партію.

— Ти так гадаєш? — її усмішка показала бездоганно білі зуби, але жоден м’яз на обличчі не сіпнувся. Це була усмішка хижака.

— Я перевірив усе, кожен протокол, кожен запис у персональній базі всіх діючих агентів нашого відділу, — зробив свій наступний хід Макс. — Усі сигнали, що могли бути зафіксовані системою.

— Впевнений, що перевірив усіх? А себе? — зловтішно проворкотіла Ольга.

Він хотів щось відповісти, але замовк. Лише в його погляді промайнула тінь сумніву.

— Свій профайл ти не перевірив, — її голос став тихішим, але від цього ще більш небезпечним. — Думаю, старший агент уже в курсі, хто санкціонував переправку міжпланетного вантажу Скрмина, як плату за несанкціоновані послуги та утримання заручника. Всі технології, що я “викрала” з закритої інженерної зони, зафіксовані на твоє ім’я. Усі виходи, доступи та протоколи підписані твоїм персональним кодом. Я, знаєш, не лише папірці вмію перекладати.

Ольга не зупинялась, впевнена, вона чекала момент, коли з тріумфом розповість про свої плани та похизується в момент нашої слабкості.

— А всі інші мали свій мотив тобі допомагати. Ланцюжок нескладно скласти, якщо бути впевненим, що саме ти — подвійний агент. Що я власне і підлаштувала. З Крістіною й так усе ясно, вона б заради тебе на все пішла…
— Ось ти яка, зміюка! — крикнула я на неї, не стримавши люті.

Макс ледь помітно стиснув мої пальці — сигнал «стримайся». Але хіба вже було куди гірше?

— Так-так, звучить майже як комплімент, дякую, — хмикнула Ольга. — А щодо Євгена-Веселуна… Тут теж усе очевидно: його численні рапорти про відмову від співпраці та відверте небажання бути частиною Контори говорять самі за себе. Бачите? Картину я намалювала ідеально. А з моїм покровителем усе вийде, як задумано.

Вона відвернулася до панелі й почала натискати на сенсори, ніби малюючи своєрідний код на голографічному екрані. Монітори ожили, найбільший з них раптом заговорив штучним механічно-електронним голосом:

— Любове моя, усе готове для початку операції?

— Так, можеш приєднатись. Це буде прекрасне видовище — ми разом помстимося всім, хто нас зрадив! — її голос був настільки фанатичним, що у мене по шкірі пішли мурашки.

З гучним скреготом роз’їхалася масивна брама. Дрегони, які досі стояли, немов охоронні стовпи, розступилися. У приміщення в’їхала фігура, що спершу нагадала людину, але вже за кілька секунд я зрозуміла — перед нами щось зовсім інше. Напівробот, напівтіло. Залишки людської голови, мозок у прозорій капсулі, а все інше — металеві кінцівки з сотнями дрібних деталей, що рухалися з механічним дзижчанням.

Я відступила від ґрат. Від самої картини мене почало нудити, серце заколотилося так швидко, що в горлі стало кисло. Макс поклав руку на моє плече.
— Ти в порядку? — тихо запитав він. Його обличчя було напружене, як струна.
— Мене зараз знудить, — прошепотіла я, ледве стримуючи себе.

— Оце ми вляпалися, так?! — буркнув Женька, перекошений від огиди. — Я скажу вголос те, про що всі думають. Це ж той самий «злий геній», про якого нам на атестаціях усі вуха прожужали? Хіба він не мав бути вже двома ногами в могилі?! Я ті інопланетні закарлючки одразу впізнав, але не вірив до цієї миті.

Ми всі разом повернулися до того, що залишилося від людини. Металевий монстр під’їхав на механічних опорах до Ольги та... лагідно поцілував її у щоку. Мене пересмикнуло.

— І мене зараз знудить, — прокоментував Женька, відвертаючись і схиляючись униз, ніби його нудота ось-ось прорветься.

— Вітайте генія минулого — Р’хана, а невдовзі й майбутнього, коли він з тріумфом повернеться в лави найзапекліших ворогів планети. Геніальний розум, що багато років тому прибув на Землю з системи Піроніс, планети Кібернія, — урочисто проголосила Ольга, її голос лунав, мов холодний відгомін сталевих стін.