15 Розділ

— Я, я… — озвався він десь згори, голос ще сонний, але знайомий. — Мене приспали… Прокинувся десь на середині вашої гучної розмови. Не хотів заважати.

— Вже нічому заважати, — пробурмотів Макс. — Ти в порядку?

— За винятком викрадення — все гаразд, — озвався Євген. — І, Крісті, вибач за... ну, за те, що ти забула. Я пішов за тобою в ту лабораторію. Але ти побачила обличчя злодія — і мене змусили стерти тобі спогад. Розумієш? Або твоя пам’ять, або твоє життя.

— Все добре, — я обережно посміхнулась, і обернулась до Макса. — Я ж казала, що він б не вчинив такого зі мною за власною волею. Я знала це.

— Норм, Крісті, — відповів Женька, трохи зніяковілим голосом. — Я б теж на себе подумав. Певно, з усіх агентів я виглядаю найпідозрілішим. Ну, принаймні, підозрілішим за Ольгу.

Макс підсунувся ближче до грат, втиснувшись поряд зі мною.

— Я мав рацію, — тихо додав він. — Це Ольга зробила. Вона за всім стоїть?! Та я досі не розумію — навіщо?

— Чесно? — хрипко озвався Євген, — навіть зі своїми здібностями не зміг второпати, що діється в голові цієї жінки. І до речі… Це ви так прийшли мене визволяти, що самі в клітку потрапили? Чи просто повз проходили?

— Ти тримаєшся, це добре. А ми одразу з відепрокату. Нас отруїли, — Макс схилився трохи вперед, зазираючи в простір навколо. — А хто тебе охороняє, є хтось? Встиг зібрати інформацію?

— Звітую, шефе. Окрім Ольги, тут буває ще дрегон — дрібний, але чистокровний, тож з ним жарти не прокатять. Приходить двічі на день. Приносить їжу. Але до цього мене тримала в камері, там і санвузол був і майже не чіпали. Тож припускаю, якщо ми зараз тут, то чогось варто очікувати.

— Чорт, не переношу прибульців з Ксеноса, — пробурмотіла я.

— Не будь ханжою, — відповів Макс, знімаючи піджак.

— Та як їх любити? Торкнись хоч трохи їхньої липкої шкіри — і кілька днів валяєшся в гарячці та видіннях. Це мій перший лікарняний був.

— Як і планували: подвійна мозкова атака. Я знерухомлю, — пояснював він, роблячи з піджака щось на кшталт петлі, — а ти обережно витягнеш його комунікатор.

— Тільки не торкайся його. Я тебе не потягну, ти став важчим, — зауважила я, трохи відсторонено.

— Не хвилюйся, тягти не доведеться. Бо ще змусиш мене закохатись у дрегона. Це ж так просто для тебе, — роздратувався Макс.

— Я не змушувала. Навпаки, — озвалась, притискаючись до задньої стінки клітки.

— А звідки мені тепер знати, на що ти здатна?! — Макс теж нахилився ближче, притиснувшись до ґрат.

— Відчуваю, як повітря накалюється, — пробурмотів Женьок.

Нам було мало простору клітки. Але навіть якби це була простора зала нашого офісу— було б так само тісно.

Поки Макс перемовлявся з Женьком, розпитуючи про все, що трапилось перед вибухом, я прислухалась до датчиків та звуків із зовнішнього коридору.

— Вам не здається, що нас до чогось готують? Чи не схоже все наше розслідування на пастку? — запитала я, обернувшись до Макса, який миттю затих та замислився.

— Вона не видала жодного слова, щоб хоч якось розгадати її план, — відгукнувся Женька. — Але багато говорила про «негідників» з керівництва, що так і не оцінили її роботи, і керівником зробили молодшого за неї аж двічі. Ну, вона, звісно, трохи інакше висловлювалась… не повторюватиму такого. Дуже експресивна дамочка. В Конторі я за нею такої жвавої енергії ніколи не помічав.

— Невже це все затіяла через недооцінену роботу? — промовила я вголос.

— Ну, для неї це не просто робота. Схоже, в неї нічого в житті, крім неї, і немає. Хоча… — Женька на мить замислився, — хтось все-таки є. Вона лиш одного разу промовилась. Я, може, помиляюсь і не впевнений у цьому.

— Кажи, — наказним тоном оживився Макс.

— Лабораторія, що вибухнула, припускаю, належала якомусь вченому. Схоже, вона з ним зв’язалась. Які саме стосунки у них — навіть не уявляю, і що може їх пов’язувати.

Бокова панель дверей роз’їхалась із тихим шурхотом, нагадуючи ковзання металу по склу, й у приміщення увійшов той самий, згаданий Женькою, дрегон. Його велика голова хиталась при кожному кроці, наче кошача лапка в статуетки Манекі-неко, та від цього руху по лусці розходилися мерехтливі відблиски — мов від розплавленого металу. Ріст у нього був невеликий, і статура не надто міцна. Якби не слизька, отруйна шкіра, що могла отруїти при найменшому дотику, з ним легко можна було б впоратись.

Здавалося, він принесе їжу чи ще щось в цьому дусі, але навіть не глянув у наш бік, ніби ми були всього лише частиною інтер’єру. Дрегон рушив до панелі з датчиками навпроти. Синюваті індикатори на його зап’ястях спалахували при кожному русі, зчитуючи сигнали невідомих нам частот.

Макс кивнув мені та прикрив очі — я знала, що це означає. Вид дрегона мав досить примітивні емпатичні задатки, і для моїх здібностей не складало б проблеми спровокувати в нього сильний емоційний сплеск, направивши потік чужорідної тривоги або нав’язливого бажання підійти до клітки. Тим часом Макс мав діяти зі свого боку, нашаровувавши на це відчуття різкий імпульс покори. Так ми діяли в критичних ситуаціях, але намагалися рідко використовувати такі методи.

Іноді потужний викид психічної енергії мав непередбачувані наслідки, особливо якщо поблизу перебувало невідоме джерело міжпланетного енергоядра або вид, чия природа ще не була повністю досліджена. Але зараз ситуація була критичною.

За хвилину я здивовано поглянула на Макса, який так само вражено подивився на мене. Нічого не відбувалось.

— Якщо ви все ще намагаєтеся впливати на мою свідомість чи гормональний фон, у цьому немає жодного сенсу, — холодним голосом промовив дрегон, не озираючись. Його шкіра під мерехтливим світлом нагадувала живу ртуть, а луски тьмяно відбивали електричні розряди з панелей. — Ольга заздалегідь попередила нас про всі ваші фокуси.

Дрегон обернувся, датчики на його руці та на панелі стіни заспокоїлись, він продовжив говорити: