14 Розділ

У голові — мов рій мушви, що шалено б’ється об стінки черепа. Я звелася на лікті й розплющила очі. Металеве світло блимає крізь повіки. Поруч — Макс. Штовхнула його легенько ліктем:

— Ще одна знайома ситуація... З нашого минулого, Максе.

Він майже одразу кліпнув очима, ніби виринаючи з глибокого сну.

Я повільно озирнулася. Не встаючи, й так було зрозуміло — ми в якійсь транспортній капсулі чи ізоляційній клітці, трохи більшій за стандартну для перевезення міжпланетних собак. На двох — упритул. Встати в повен зріст неможливо, лиш зігнутись, як у камері сну. Тонкі пруття грат вмонтовані в стіну, за ними тьмяне світло і мерехтіння сигнальних панелей. Не дешево зроблено, але й не стандарт для випадкових інопланетних істот.

— Треба вибиратись звідси, — буркнула він й потягся до поясу за нейтралізатором. Звісно ж… його не було.

— Наших речей немає, — пробурмотіла я. — Добре хоч у робочому комбінезоні. Було б весело вибиратись звідси в куртці з кишенями та замками… Чуєш звук?

Ми обидва прислухались. Десь неподалік глухо гуділо — ритмічно, вібруючи в кістках.

— Схоже, тут неподалік резонансний генератор або енергоядро. Явно не земного виробництва. Надто чіткий гармонічний імпульс… А отже...

— А отже, ми в тилу ворога, — озвався Макс. Його голос набув іншого відтінку — короткий, сухий. — І судячи з методу «запрошення» — це не обмін делегаціями.

— Що взагалі сталося?.. — проказав він, сівши на холодну, рифлену металеву підлогу. В його голосі ще бриніла сонна розгубленість. — Не пригадую жодної атаки.

— Бо її й не було, Максе, — я зітхнула й уперлася долонями в коліна. — Щось було в їжі. Я ще тоді помітила — дивний присмак, ніби електроліт із солодом. Але, чорт забирай, зовсім втратила пильність… — я з досади вдарила по гратчастій стіні. Метал відгукнувся глухим, в’язким звуком — не залізо, щось легше, композитне.

— Думаєш, це могла бути Ольга? — запитав він і скривився, стискаючи скроні. — Ну, не віриться, що вона все ще ображається на мене, що з нас двох підвищили мене.

— Не перегинай. Скоро почнеш і мене підозрювати, — кинула я.

Він дивно поглянув на мене, промовчав.

Мої пальці ковзнули між гратами, навпомацки нишпорячи по поверхні стіни.

— Треба вибиратися. Можливо, десь тут є сенсорна панель або магнітна фіксація. Дай мені секунду.

Але нічого не відреагувало — жодного писку, натиску, навіть електричного подиху. Схоже, тут не все було в робочому стані.
Я зі злості вдарила ногами об ґрати, спершись на протилежну стінку. Звісно, безрезультатно — холодна конструкція лише дзвінко відгукнулася.

— Побережи сили. Підемо менш енергозатратним шляхом. Рано чи пізно хтось прийде за нами. Я спроектую йому думки або нав’язливий стан, а ти — зверху порцію емоцій. Розчавимо йому мізки та заберемо зброю, як у старі добрі часи. Ти ж так любиш їх згадувати.

Я здивовано обернулася до Макса. З огляду на вузькість простору, ми майже дивилися впритул — було чути, як у його тілі резонує дихання, як у тонкому корпусі машини.

— Що за тон… Чи мені здалося? Це в кінці був сарказм? Ти щось маєш проти нашої спільної роботи?

Я поглянула на нього схиливши голову.

Макс відвернувся. Його профіль здавався чужим у тому біло-блакитному освітленні.

— Нічого, щоб варто було обговорювати в такій ситуації, — відповів натягнуто.

— Тобто, все ж щось є… Я знала, що ти мене зненавидів. Але досі не розумію — за що? — відповіла я, не приховуючи образи в голосі.

— Зненавидів?! — раптом обурився він, різко обернувшись. — Та я… закоханий у тебе!

— Максе!

— Нічого не кажи, я все знаю! — випалив він різко.

— Знаєш? Що саме?

— Ти всі ці роки контролювала мої емоції, так?

Я чекала на звинувачення, була морально готова до випаду, але не до того, що він справді знає правду. Мої плечі мимоволі зсунулись вперед, я втягнула шию, наче хотіла зникнути, сховатись у собі — та в цьому клятому тісному просторі не було де сховатись чи втекти.

— Замовкла… Отже, я маю рацію. Я не сумнівався. Ти змусила мене закохатись у себе! — сказав він різко, з тією стриманою люттю, яку він майже ніколи не показував. Його голос був натягнутий, мов струна, а пальці на кулаках побіліли, стискаючись.

Щось діяло на нас. Чи це таке важке повітря впливало на нас, чи малий простір, що змушував бути дуже близько.

— Змусила кохати?.. — похитала я головою, відчуваючи, як все навколо ще більше заплутується. — Максе, ні...

— Не виправдовуйся! — відрізав він. — Я дізнався кілька місяців тому. Коли проходив акредитацію. Твій ментальний слід виявив Герман. Це факт. Можеш не викручуватись.

Я хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Він дивився на мене, не зривався, ще ні — та в його очах уже нуртувало енергія, яку не зупинити.

— Я просто не розумію, як ти могла… — його голос тріщав, ледь не ламаючись, але він стримувався. Поки. Поки не дізнається справжню істину.

Але чи мала я зізнатись йому у всьому? Чи змусити його далі помилятися?

— Чому ти так дивишся? Скажи хоч щось! — голос його надламувався. — Я ж завжди був на твоєму боці. Ти й так мені подобалась… Навіщо це все? А якби я й без твого втручання закохався — що тоді?

Він був зараз, як дерево, яке гне потужний вітер, але воно ще не впало. Трималося. А я не могла більше мовчати.

— Ти і закохався, Максе. По-справжньому. Я ніколи не примушувала тебе кохати мене. Це був твій вибір. Хоча я справді втрутилася. І мені соромно. Це єдине, що завжди стояло між нами тінню. Мені дуже соромно. Але…

— Але що?! — зірвався він.

— Але я не змогла відмовити твоєму батькові…

— До чого тут він?! — Макс різко вдихнув і втупився в мене прямим, гострим поглядом.

Ось і настав цей момент. Я зізналася. Хоча й не з власної ініціативи, але нарешті цей тягар спаде з моїх плечей. Я довгий час забирала почуття Макса. Зводила їх до нуля. Хто б знав, як я сама почувалась, і тепер я краще розумію, як почувається зараз Макс — обманутим. Так воно і було.