13 Розділ

Решта дня тягнулася поволі. Я механічно клацала пальцями по поверхні клавіатури, змушуючи себе зосередитися на звіті. Докладно, до найменших подробиць, описувала хід подій, стараючись ніде не залишити шпарини, через яку мене б змусили переписувати все знову. Ймовірно, мене ще викликатимуть для очної бесіди. Але не сьогодні, поки звіт не буде вивчений.

Бо сьогодні я мала інший план.

Я збиралася повернутися на ринок — неофіційно. З візитом, який не фіксуватиметься у жодному протоколі. Я знала про це місце більше, ніж написано у стандартних звітах: включно з тим, що офіційно не існувало. Несанкціоновані зібрання прибульців, власників прилавків та крамниць. І знала, до кого звернутись за інформацією.

Я крадькома кинула погляд на Араксаса. Він сидів за сусіднім столом, злегка згорбившись, бо стілець був явно не розрахований на його габарити. Потужні плечі видавали у ньому не просто охоронця, а бойову одиницю, сформовану для придушення бунтів у складних умовах гравітаційного тиску.

Він щось писав, зосереджено втупившись у проекційний екран. Раптом монітор перед ним мигнув — система прийняла якесь повідомлення. Мабуть, увійшов до свого персонального протоколу. Мене це трохи дратувало: він тут ще й дня не пробув, а йому вже пишуть з головного офісу.

Я хмикнула й знову втупилась у текст.

— Я не маю комунікатора, — бас Араксаса звучав тихо, але все одно був гучніший за шум найстарішого андроїда у залі.
Він нахилився до монітора, знову щось перечитуючи.
— Тобі потрібно відповісти на системне повідомлення? — уточнила я.
Він кивнув.
— Мені ще не видали особистого комунікатора, але тут написано, що я маю підтвердити своє місцезнаходження.

— От довбані бюрократи! Ніякого тобі людського відношення — навіть комунікатора не видали, а протоколи дотримуйся! — я простягнула свій пристрій. — Увійди під своїм паролем, повернеш, коли впораєшся. Ми все одно не поспішаємо, мені ще половина звіту залишилась.

Він взяв мій комунікатор, але на мить завис, затримавши на мені свій погляд. Великі темні очі Араксаса випромінювали таку жалісливу вдячність, ніби я щойно врятувала його планету від катастрофи. Мені стало трохи ніяково, і я швидко опустила очі в документи.

— Дякую, — нарешті промовив він. Я все ще відчувала цей погляд на собі, поки робила вигляд, що повністю занурена у звіт.
— Та немає за що, — буркнула я, не відволікаючись.

— Я не новачок насправді, — озвався він хвилиною пізніше. — Мене перевели з попереднього відділу. Там я… не дуже вписався. Не всім до вподоби нова політика.

— Та вони дуриська всі там. Не звертай уваги. У нас тобі сподобається, — кинула я швидкий погляд.

Араксас стиснув комунікатор у своїх великих лапах так, що я на мить злякалася — ще трохи, і маленький екран трісне. Але ж я сама дала йому пристрій — не виривати ж тепер. До того ж мені раптом стало соромно, що колись я теж була серед тих, хто критикував призначення таких, як він, до Контори.

— Дякую, — повторив він.
— Одного «дякую» достатньо, — відповіла я м’яко. — Спрацюємось.

Занурилась у звіт, виписуючи все детально. У кінці не витримала — просто докінчила звіт кількома стандартними фразами.

Позаду ледь чутно клацнули двері. Я одразу обернулась.

Макс.

Він ішов у наш бік з обличчям, якого я ще не бачила — напруженим, бліднуватим, з гнівом і тривогою в очах. Його кроки були рішучими.

Позаду нього — двоє агентів. Чужі. Я їх не знала, але форма і постави говорили самі за себе: вони були з Головної Контори. І прийшли не за підписом на паперах.

У повітрі відчувся металевий присмак тривоги.

— Араксасе, тебе усунено від справ на невизначений термін, — офіційним тоном продекламував Макс, простягнувши відповідний бланк, стоячи з неймовірно прямою поставою, наче за його спиною вже тягнувся формальний протокол. — Здай знаряддя та перепустку і пройди з цими агентами.

— Що, бляха, відбувається?! — я підскочила з крісла, стілець заскрипів і відкотився назад. — Ви спершу даєте мені його в напарники, а тепер просто… відстороняєте?! Це що за цирк?

— Крістіно, заспокойся! — гаркнув Макс, і цей звук, наче битий імпульсом, трохи вібрував у повітрі. Потім знову звернувся до колеги вже спокійніше:
— Араксасе, вам нічого не пред’явлено. Ви тимчасово відсторонені від роботи, але залишаєтесь працівником Контори. Це адміністративна процедура.

Я перевела погляд на Араксаса. Його обличчя — а точніше, частково панцирна, волога структура шкіри — злегка змінювала відтінок. Він поглядав то на мене, то на агентів, які стояли за спиною Макса мовчазною тінню. Наче шукав когось, хто скаже, що це — помилка.

— Що він накоїв? — запитала я вже тихіше, але з твердим, гострим тоном, що міг би різати крізь брак інформації.

Макс глянув мені в очі — коротко, але тяжко. Потім обернувся до агентів і лише після паузи відповів:

— Він нічого не накоїв. Ми не висуваємо йому звинувачень. Але під час розчищення завалів у підземній лабораторії ринку знайдено нижні відсіки... камери зберігання. Там виявили біокапсули з рослиноподібними істотами з його рідної планети. І більше того — зразки ДНК, які належать його виду. Ймовірно, його сородичам.

Я відчула, як щось стискається в грудях. Це вже не просто справа Євгена. Це — міжвидове питання.

— За протоколом, — продовжив Макс, — у справі не може брати участь особа, що має потенційний особистий або біологічний конфлікт інтересів. Тим паче, коли йдеться про міжпланетну спадковість і доступ до інопланетних біоструктур.

Араксас усе ще стояв мовчки. Його очі — великі, зі змінним фокусом, властиві лише жителям системи Тріаріума — тепер здавались глибшими, важчими. Я кивнула йому, ніби мовчазна підтримка, все, що я зараз могла.

— Я не причетний до підземної лабораторії, — нарешті промовив він глухим, злегка резонуючим голосом, властивим його расі, коли вона стримує емоції. — Але підкорюсь вимогам Контори.