12 Розділ

— О, є щось, — пробурмотів Герман, нахилившись до монітора. — Можеш не рухатись… Отак. Бачиш? Тут є слабка сигнатура втручання — доволі професійна. І, глянь-но, у зоні, яка відповідає за короткотривалу пам’ять. Не схоже, що нашого походження.

— Не наша технологія? — перепитав Макс, насупившись.

— Не впевнений, — Герман вивів зображення на загальний екран, де з’явилась голограма мого мозку з яскраво-жовтим відблиском у лобовій частці. — Структура сигналу схожа на... гм... на імпланти із сектору Вейліс, старого зразку, але ті були з вадами... Це імітація! Присутній органічний слід. Це виглядає так, ніби певні спогади було не просто стерто — їх переписали.

— Переписали? — тихо повторила я, ніби пробуючи на смак це слово.

— Так, — кивнув Герман. — Але частково. Начебто хтось не хотів, аби ти щось пам’ятала, але водночас — не міг дозволити собі стерти все.

— То ці… фрагменти, — спитала я, поки легкий озноб пробігся хребтом. — Виходить, я не пам’ятаю, що відбулось у підірваній лабораторії?

— Схоже на те. Сліди досить свіжі, іншого втручання не виявлено, - Герман перевів погляд знову на Макса,  - Але, Максе, я не можу надати офіційний звіт, занадто все не точно. Потрібна професійна діагностика у відділі, де напряму займаються цими технологіями.

Макс кивнув, але якось непевно, радше самому собі. Щось у його погляді змінилося — ледь вловимий перелом, як коли ніч раптом стає ще темнішою.

— І, між іншим, той, хто це зробив… був дуже близько до Крістіни, — мовив Герман, уже не дивлячись на сканер. Його пальці не припиняли шурхотіти по панелі, але в голосі з’явився ледь чутний присмак тривоги. — Для такого рівня доступу потрібен особистий зв'язок.

Макс застиг. Його плечі напружились, а очі зметнулись кудись у простір, де, мабуть, тільки він бачив відповіді.

— Що? — я вловила ту зміну, й глянула на нього різко, шукаючи щось більше, ніж просто слово.

— Це ще одна зачіпка, що серед нас працює подвійний агент, — відповів він занадто швидко. А потім — відвернувся. Погляд став порожнім.

— Хмм… — Герман не піднімав очей, все ще вовтузився з налаштуваннями. — Можемо ризикнути й ініціювати розблокування. Але… дуже обережно. І краще під наглядом. Я наслідків на себе не візьму, тож…

— Не треба, — обірвав його Макс, і в ту ж мить схопив мене за руку. Його дотик був теплим, але надто поспішним. — Ти чудово попрацював, Германе. Далі — ми самі. Дякую.

Не давши мені й озирнутись, він повів мене за собою, рішуче покидаючи інженерний відсік.

— Ти поясниш, що, чорт забирай, відбувається? — буркнула я, намагаючись не кульгати, бо ноги досі не слухались як слід. — Куди ти поспішаєш? Я ще не відновилась.

— Пробач, — він зупинився. Поглянув на мене так, ніби все, що він ховав, раптом прорвалося крізь очі. — Ти маєш знати.

— Та невже, — я схрестила руки. — І що ж саме?

— Є підозра, — сказав повільно, майже ковтаючи слова, — що до вибуху в підземній лабораторії міг бути причетний… Євген.

Я вдихнула.

— Ти це серйозно? Женьки там і близько не було.

— Я довго не хотів це визнавати. Але… все вказує на нього.

Ми зупинилися посеред коридору, де крізь скляні арки пробігали силуети — працівники, інженери, вчені — кожен, здавалось, ніс свою невидиму місію. Простір довкола тремтів від напруги: легке електромагнітне поле пульсувало вздовж стін, наче будівля жила власним життям.

— Тим більше нам не варто було йти, —  кинула швидкий погляд на відсік Германа в кінці коридора. — Ми мали залишитись і розблокувати мої спогади. Тоді б ми знали, що насправді сталось. Марно не звинувачуючи наших колег.

Він наблизився на крок, злегка нахилив голову, наче знову вивчаючи моє обличчя — цього разу не просто так, а з якоюсь тривожною настороженістю, ніби шукав у мені ознаки чогось, що мало б не проявлятись.

— Ми не можемо. — Його голос знизився до шепоту, хриплуватого, наче здертого пилом з архівів. — Невідомо, як це вплине на тебе. Ти ж ледь пережила перший процес. Не варто ризикувати… Тим паче тепер у нас ще більше причин знайти Євгена. Я змушу його все виправити.

— А тепер я починаю ще більше тривожитись, — прошепотіла я. — Що він має виправити?

Макс швидко відвів мене вбік, до ніші між технічними шлюзами. Наша трійця, схоже, почала викликати надто багато поглядів — і це турбувало його значно більше, ніж мене. Я ж хотіла знати, що саме від нас приховують.

— Є дещо, чого ти не знаєш про Євгена, — тихо сказав він, обернувшись так, щоб зчитувачі жестів на стелі не могли зчитати його губи. — Пам’ятаєш, торік зник агент? І жоден з головного офісу не був відправлений на розслідування.

Я мовчки кивнула. Добре пам’ятала той випадок. Але тоді не було ні вибуху, ні кризових ситуацій. Все швидко вирішилось.

Я не стала його перебивати, хоча всередині вже наростала тривога.

— Але цього разу все інакше. Бо Євген надто важливий для Контори. Не як агент… а як піддослідний, — Макс знизив голос майже до подиху, так, щоб ані сторонні, ані навіть Араксас, що мав чуття краще за будь-який сенсор, не змогли почути. — У нього є здібність впливати на пам’ять. Не просто зчитувати чи блокувати спогади — він здатен переписувати їх, стирати або створювати нові, й усе це — без жодної допомоги технологій. Розумієш, він буквально може змінювати минуле людини… в її голові.

Я відчула, як мені стисло груди. Такі здібності межували з магією. Але я знала, це не магія — це було значно небезпечніше.

— Саме його вивчав відділ корекції та впливу на людську пам’ять. Ти знаєш, технологія, якою володіла Контора раніше, була викуплена у однієї з провідних рас Великої Системи. Технологія штучного втручання в мозок — надскладна, нестабільна й небезпечна. Вона могла в лічені секунди стерти особистість без найменшого шансу на відновлення. За півстоліття її так і не вдосконалили, хоч найкращі нейроінженери працювали над цим безперервно.