11 Розділ

Крісло одразу ожило: щось клацнуло, і плечі перехопили ремені.

— Так і має бути. Не ворушись, — кинув інженерним тоном цей технічний геній. А я вже подумки почала уявляти, як відіграюся на Максові за цю "пригодку", бо добровільно бути полоненою — це не зовсім те, на що я погоджувалась.

Герман підійшов, тримаючи в руках кілька дивних шприців, які витягнув із глибини заваленого столу. Йому пощастило, що я встигла здогадатися — колоти мені нічого не збирався, інакше влетіло б йому в обличчя моїм вільним коліном. Його явно не порадувало б, бо рефлекси в мене ще працювали. Але він увів шприци у бічні відсіки крісла — техніка, якої я ніколи не бачила.

— Це для живлення. Особливий склад — такого зараз на Землі не знайдеш, — кинув через плече, звертаючись до Макса. — Тож… з тебе борг. Ти знаєш, що мені потрібно.

Макс лише коротко, майже невловимо, кивнув. У нього з’явились якісь нові звички — ніби відгороджені стіною справ, до яких я не маю доступу. Підвищення справді зробило з нього когось іншого. Раніше я знала кожну його авантюру — а тепер лиш знаки питання. Та ще й ця зона, в яку він проходить вільно, наче свій.

— А тепер розслабся, Крістіно, — сказав інженер вже зовсім іншим тоном — майже м’яким, майже людяним. Його погляд уперся в мої очі. Я зніяковіла. Аж раптом він здригнувся, відвів погляд і хутко повернувся до панелі.

Відчула, як щось вп’ялось в затилок, наче багато маленьких павучків з гострими лапками.

— Можна починати, — сказав Герман, натискаючи щось на екрані.

— І це все? — промовила я тихо.

— Ні, не все, — підвів голову Герман. — Ти хотіла спогади — ти їх невдовзі отримаєш. Пощастило, що вони триденної давності.

— А якби були старші? — обережно спитала я.

— Не знаю. На старших спогадах ще не тестував, — відповів він так просто, що стало ще тривожніше.

Я сіпнулась і поглянула на Макса, мовчки питаючи: «Ти серйозно?!»

— Все добре. Він — геній, — сказав він спокійно, ніби це щось змінювало.

— Я й не знав, що ти такої думки про мене, — хихикнув Герман, але вже без тієї легкості, що була на початку.

Я вже була готова висловити все, що думаю про цей експеримент, але він махнув рукою, торкнувся панелі ще раз, і...

Тоді все почалося.

Тіло затрусило, ніби крізь нього пробігли мікроелектричні розряди. Вони не були болючими, але настільки частими й безперервними, що здавалось, кожен нерв розхитувався в окремому ритмі, й ось-ось усе розлетиться на шматки.

— Спокійно, Крістіно. Це лише в твоїй голові. Болі немає. Це лише нейроімпульси, які передає мозок, — монотонно пояснював інженер, немов сам собі, намагаючись не втратити контроль.

Я не могла навіть розплющити очі. Віки злиплися, як після безсонної ночі з температурою.

— Не смій переривати! — гаркнув Герман на когось за моєю спиною. — Якби знав, що ти такий слабкодухий — вигнав би ще до початку. Витримає. Зараз їй стане краще...

Але краще не ставало.

В голові — мов у забрудненому кінотеатрі — почали стрімко перемотуватись фрагменти пам’яті трьох днів. Обличчя, голоси, запахи, крики, розмазані кадри подій, усе накладалося одне на одне, не даючи мозку зачепитися хоча б за щось конкретне. Свідомість не могла зосередитися, немов її силоміць тягли крізь спалахи чужих прожитих митей.

Аж раптом усе вщухло.

Тиша. Мов порожнеча після вибуху.

Я відчула чиюсь долоню, що обережно торкнулася моєї щоки. А потім — як моя голова, важка, як камінь, опустилася комусь на плече. Тіло більше не трималося. В мені лишилась одна слабка і нечітка думка — «я досі тут».

— Чому вона в такому стані?! — різко підняв голос Максим. — Жоден до неї не непритомнів після процедури!

— Вона у свідомості. Просто, схоже, її організм складніше сприйняв процес, — пробурмотів Герман, ніби більше до себе, ніж до когось іншого. Крісло під ним тихо скрипнуло, і вже за мить його голос долинув із протилежного боку. — Якщо вірити архіву, була лише одна подібна реакція. Також у жінки… Зачекай. Так, ось вона. Виявилось, що була вагітна. Не знала про це.

— Я бляха не вагітна, — відповіла я крізь стиснуті зуби, хоч голос і не був гучним. Очі розплющились повільно, наче плівка сходила з реальності, дозволяючи нарешті побачити, хто стоїть поряд. Наді мною схилився Максим. Його обличчя було зосередженим, але в очах блищало щось більше — тривога чи, можливо, цікавість.

— Вона не вагітна. Є ще варіанти? — кинув він через плече інженеру.

— Впевнений? — з удаваною невинністю уточнив той, вочевидь знаходячи насолоду в ситуації.

— Германе, досить! — перебив Максим. Його тон став різкішим, майже захисним.

— Добре, добре… — Герман знизав плечима. — Ще одна можлива причина, згідно з базою: якщо вона вже піддавалась подібним нейровтручанням. Можливо, залишились латентні сполучення або незареєстровані реакції мозку.

Мені вдалося сфокусуватись — обриси людей і техніки вже не плавали перед очима. Повільно вдихнула — повітря було прохолодним.

— Мені вже краще, — озвалась я. Голос ще був слабким, але твердим. — Що там, вийшло?

Максим кивнув. Його рука затрималась на спинці мого крісла, наче підсвідомо не хотів відійти надто далеко.

— Так. Дані вже йдуть із системи. Результати матимемо за кілька хвилин.

Я злегка усміхнулась, намагаючись зняти напругу, що зависла між нами.

— Добре. Але якщо я зараз почну бачити чиїсь думки або літати — май на увазі, що саме ти відповідаєш за мій новий стан.

— Обіцяю, — відповів Макс з тією ж усмішкою, що з’являється, коли чоловік не знає, чи хоче тебе поцілувати, чи ще трохи потерпіти. — Але якщо раптом з’явиться здатність читати думки… то, можеш, почати з моїх.

Ми всі сиділи перед невеликим монітором, Макс натиснув плей. І це було ну майже як в кіно, тільки ніхто не уточнив, що це буде не якісна кольорова картинка, а розмите зображення з подвійними контурами.