10 Розділ

— Ти не уявляєш, що я робитиму з тими, хто стоїть за цим, — тихо, але з хижим металом у голосі промовив Макс. — Це не просто викрадення. Це — виклик нам. Комусь дуже кортіло вдарити по нашому відділу. І я хочу знати, хто саме був настільки зухвалим.

— Ти маєш план? — запитала я, вловивши в його голосі знайомі тверді нотки.

— Ти єдина бачила лабораторію до вибуху, — відповів Макс, дивлячись прямо мені в очі. Його погляд, зазвичай зібраний і спокійний, цього разу тремтів тривогою, схованою за маскою контролю. — Отже, ключ до всього — в тобі.

— Але все відбувалося надто швидко, — відповіла я, трохи збентежено. — Я встигла побачити лише тінь когось. А більшість з того, що там знаходилось, — це чужі органотехнології, багато з яких давно вийшло з ужитку. Щоб їх описати, мені знадобляться тижні разом із біомеханіками й нейроштучниками.

— Не обов’язково, — тихо сказав він і на мить замовк, коли повз нас пройшов один з агентів у гелієвому шоломі й із детектором психослідів на плечі. Сканери дзижчали, наче в повітрі залишався слід чийогось недавнього ментального сплеску.

Макс нахилився до мене трохи ближче:
— Я беру справу під особистий контроль. Пошуки Євгена — пріоритет першого рівня. І я буду особисто в разі чого відповідаю за всі дії власною службовою акредитацією. Ходімо.

Це вже звучало серйозно, Макс ніколи словами не кидався.

Я рушила за ним, тримаючи ритм його впевнених кроків, і лише подумки дозволила собі короткий ковток полегшення. Як би сильно він мене часом не бісив — зі своїми наказами, незрозумілими маневрами, схильністю до перебільшення — одне я знала точно. Макс не кидає своїх. Ніколи. Навіть якщо треба пройти через психогенний шторм чи зону, де простір тріщить і зжирає сам себе. Навіть якщо смертельно. Це я знала з власного досвіду — ми разом пройшли через пекло Гіперіонського вузла, і я вийшла звідти живою лише тому, що він не відступив.

— Крістіно, — почула я глухий голос мого колеги позаду.

Обернулась до Араксаса — високий, як шафа, з мускулатурою, що могла б зрушити броньовану шафу — ця сіра гора м’язів справді могла стати у пригоді. Але дивився він так на мене, наче я була його рятувальним колом.

Поглядом кинула на Макса — той швидко оцінив ситуацію.
— Хай іде з нами. Але поки працюєш на мій відділ, мусиш звітувати спершу переді мною. І тримати язика за зубами. До завершення слідства. — Його голос різко обрізав повітря, наче скальпель.

— Команда прийнята, — сухо відповів Араксас, не кліпнувши й на півпульса. Його голос — як глухий гул далекого двигуна в надрах крижаного астероїда: вібруючий, глибокий, з тією особливою інопланетною нотою, від якої у вухах наче щось зсувається.

Я стримала посмішку, але не втрималась від уїдливого коментаря — це ж я.

— А мені все більше подобається ця нова політика впровадження прибульців до Контори. Нарешті хоч трохи екзотики в нашому до болю нудному протокольному болоті.

Навіть не глянувши, Макс прокоментував:

— Знаючи твій імпульсивний характер, це рівно до першого польового завдання. Потім ти заспіваєш іншим голосом.

Його тон був рівний, але я виразно вловила ту знайому посмішку в його інтонації — як електричний відблиск у повітрі перед грозою.

— А ти що, всезнайка? — буркнула я, наздоганяючи його і легенько штовхнувши плечем. Контакт був короткий, але тепло від його тіла, здається, залишилось на мені ще на кілька кроків.

Він зупинився. Обернувся не різко, а ніби повільно, точно прорахувавши момент, коли мої очі зустрінуться з його.

— Ні, — сказав він, і його погляд зачепив мене так, ніби щось невидиме проковзнуло під шкіру. — Просто я вивчив тебе занадто добре.

Його очі... Важкий, спокійний, майже гравітаційний погляд. І коли він затримався на мені довше, ніж це було потрібно... світ ніби трохи розмився. Шкіра під курткою раптом нагрілася, наче хтось доторкнувся до неї крізь тканину. Несильно. Але точно.

Використавши за межами ринку стаціонарний портал, ми втрьох вийшли серед складів, обнесених колючим дротом і рясно всіяних знаками заборони.

— Що це за місце? — я підвела очі до довгих ангарів, які, здавалося, не мали кінця.

— Закрита територія, що належить Конторі, — коротко відповів Макс.

— Чому я про неї навіть не чула?

Ми з Араксасом рухались позаду нього до однієї з брам ангарів.

— Бо вона не має прямого стосунку до нашого відділу. Тут базуються інженерні сектори, — кинув Макс, водночас щось натискаючи на кодовій панелі й залишаючи біометричні відбитки.

Він рушив далі вузьким коридором ангару, повз герметичні двері з маркуванням "EXOBIO — LEVEL 6", і тінь від його плечей тягнулась уздовж стін, мов нагадування: це місце більше не підкоряється законам Землі. Тут починається щось інше.

Я мовчки кивнула Араксасу. Якщо ми вже в це влізли — дороги назад не буде.

— Отже, тут тестували механізм корекції пам’яті? — запитала я, озираючись. — І, ймовірно, всілякі інші штуки, що впливають на мозок?.. Тобто ти серйозно вирішив витягти з моєї голови все, чого я не можу згадати?

Він обернувся й зупинився перед масивними дверима, які блокували весь простір попереду.

— Крісті, — його голос був дивно м’який, — я не дозволю нічого, що може тобі нашкодити. Обіцяю.

Я кивнула.

— Знаю. Ходімо вже. Від цієї затії залежить життя Веселуна.

Але коли ми рушили далі, я навмисне злегка торкнулася його руки кінчиками пальців — не мовби випадково. Щось в мені все ж хвилювалось.

Коли брама перед нами відчинилася — просто роз’їхалася в боки, — нам відкрився цілий інженерний відсік. Ми зупинилися біля поручнів: майже весь простір був розташований під землею, а зверху — лише вузький оглядовий рівень. А внизу — цілий інший світ.

У боковому відділенні саме тестували андроїда-збирача зразків. Я вже чула про такі моделі, але ніколи не бачила на власні очі. У самому центрі височів «Щит Хроноса» — експеримент із просторовими викривленнями, який мені завжди здавався надто ризикованим. У невеликих технічних відсіках я помітила табличку: «ОБЕРЕЖНО! ТЕСТУВАННЯ АДАПТИВНОГО АЛЮМІНІЮ АЛЬФА».