8 Розділ

— Без перепустки далі вхід заборонено, — його голос прозвучав низько і глухо, ніби крізь сталеві пластини.

Переді мною стояв представник гуманоїдної раси з планети К'Тарр — ті самі, що здатні надавати рослинам свідомість і тримають їх як домашніх улюбленців замість кішок чи собак. Високий, м’язистий, як і більшість їхніх представників. Його шкіра мала темно-сірий відтінок із металевим блиском, великі чорні очі, ніби дві безодні, в яких губиться погляд, а довгі вигнуті кігті ледь помітно скреготіли один об одного, коли він злегка стис пальці.

— Все в порядку, Араксасе, вона наш агент, має доступ, — швидко втрутився Сергій, щойно долучившись до нас. Погляд у нього був напружений, але голос — спокійний. Потім він звернувся до мене вже менш формально:
— Це Араксас. Інопланетний агент, який віднедавна працює в конторі. Його впровадили за програмою нової політики — упорядкування відносин між гуманоїдними типами життя.

— Можна просто Саша, — простяг мені лапу-руку з гострими кігтями Араксас, тепер уже більш дружелюбним тоном. Але цей тон не надто мене заспокоїв. У його присутності шкіра на потилиці все ще ніби відчувала дотик холоду.

Саша?
Ось тобі й міжпланетна інтеграція.

— Крістіна, — відповіла я коротко, потисла йому руку, хоча пальці стиснулись у відповідь з затримкою — і я одразу забрала свою. Мені не хотілося, щоб він відчув хоч крихту мого нервового напруження. Але здається, він і так це знав.

— Крістіно, ми можемо чекати ваш звіт вже сьогодні? — тоном сумлінного службовця поцікавився Сергій, обережно, але наполегливо нагадавши про обов'язки.

— Звісно. Щойно повернусь до контори — відразу візьмусь за свідчення, — відповіла з готовністю. Я, правду кажучи, тільки й чекала, коли він згадає про це.

— І нам потрібні деталі — як так сталося, що ви з напарником роз'єдналися під час завдання, — додав він уже суворіше, виділяючи саме цей момент.

Я вже й так розуміла: наслідків не оминути. Але поки що мусила зібрати всі власні дані — і факти, і те, що ще лише маячило на рівні інтуїції.

— Все надам у звітах, — коротко відповіла. І мені пощастило — Сергія якраз відволікли інші агенти, які підійшли з власними знахідками.

— Крістіно, ти ходиш по краю леза, — прошепотів Макс, нахилившись до мого вуха, коли начальство вже віддалилось, хоча Араксас усе ще мовчки стояв неподалік, мов сіра скеля з очима.

— А тобі яке діло? — огризнулась я в тон, стишуючи голос.

— Яке мені діло?.. — прошипів він, вже більш приглушено, але з очевидним роздратуванням. — Інша справа, якщо тебе переведуть. Але якщо звільнять — тобі пам’ять відкоректують. Ніби й не було п’яти років життя.

— Знаю. Але від твоїх нотацій мені не легше. Зараз головне — знайти Веселуна. Мені потрібні сканер і нейтралізатор!

— Навіщо це?

— Слідую протоколам, Хіба не цього ти хочеш?! Агент не може перебувати на місці розслідування без базового знаряджання.

Він відійшов переговорив з один з агентів та повернувся вже з всі необхідним, відавши зі словами:

— Тільки не роби дурниць. Колись і моє терпіння лусне.

— Зрозуміла, — кивнула, одразу фіксуючи сканер та нейтралізатор. — Прикрий мене.

Я одразу рушила геть, у бік ринку. Макс лише розвів руками, але залишився — координувати новоприбулих старших агентів, тим самим відволікаючи від мене.

Я йшла поволі, чекаючи, що хтось нарешті викаже себе — той, кому цікаво стежити за агентами Контролю. Треба хоч за щось зачепитися. Але ніхто себе не видавав.

Змінила тактику. Дійшла до лавки з назвою «Мушля».

— Скрмин, час поговорити по душах, — промовила я, спробувавши відчинити двері. Замкнені. Зсередини.

Я постукала, підозрюючи, що він усе ж може бути всередині. У відповідь — тиша.

Дістала нейтралізатор, перевела у відповідний режим і націлила на двері.

— Якщо сам не відчиниш, виб’ю їх і зроблю вигляд, ніби в нас спільна справа. Хочеш потім пояснювати це тим, хто вже пів години спостерігає за мною?

Замок дзенькнув. Але двері не встигли прочинитися, як мене окликнули — гучно й абсолютно недоречно.

— Крістіно, що ти робиш? — вигукнув Макс, наближаючись до мене. Позаду, не відстаючи, рухався Араксас, кам’яний і мовчазний.

— Я працюю, а ти заважаєш, Макс…Симе Федоровичу! — буркнула я з досадою, не зводячи мушки з дверей. Палець лежав на спуску — напружений, готовий.

— Крістіно, зараз не час для самодіяльності. Щойно Араксаса призначили твоїм новим напарником… тимчасово, поки не знайдеться Євгеній.

Я перевела погляд на Араксаса, ковзнувши ним згори донизу. Холодно, оцінювально.

— Прекрасно. Отже, Араксасе… Ні, Сашо. Бери під приціл ці двері, поки я переговорю з шефом. І якщо власник «Мушлі» не відкриє за одну хвилину — вибивай.

Я рвучко рушила в бік, не чекаючи згоди. Макс ішов за мною, бурчав під ніс.

— Я не маю нейтралізатора, але можу вибити двері без нього, — спокійно промовив Араксас, не зводячи очей із замка.

— Супер. Відраховуй хвилину, — кинула через плече.

— Ні, Араксасе, не слухай її! Чекай нас, нічого не роби! — знервовано втрутився Макс і вже до мене: — Ти здуріла? Ми вже допитували власника «Мушлі». Він нічого не знає. Все чисто.

— Знає, — відповіла твердо. Мій погляд був, як клинок.

— Звідки така впевненість? Він щось тобі сказав?

— Нічого конкретного. Але дай мені з ним п’ять хвилин — і він усе розкаже.

— У нас немає п’яти хвилин! — вибухнув Макс. — Ти взагалі розумієш, що ми зараз під мікроскопом? Кожен наш крок іде у звіт, і цей звіт уже летить до головного управління. Жодної помилки!

— Тим паче треба поспішати, — простягла я долоню.

— Що знову? — зітхнув він.

— Закладемося, — провокаційно поглянула на нього, звівши одну брову.

— Ти здур… А, гаразд. Закладемося. — Він стиснув мою долоню. — Що на кону?

— Та що завгодно. Я ж все одно, вважай, уже перемогла.