7 Розділ

— Наче після рейду, — буркнула я, окинувши поглядом покинуті прилавки, з яких ще недавно торгували всім: від артефактів до чіпів переналаштування нейрополя. На землі валялися обгортки, розтрощені ящики, уламки товарів — усе, що не встигли або не змогли евакуювати.

— Дехто відмовився підкоритись, довелось діяти швидко, — пояснив Макс з тим спокоєм, який з’являється після важких рішень.

— І що, з Головною Конторою проблем через це не буде? Вони ж останнім часом надто ретельно дотримуються свого "нейтралітету".

— Навпаки. Це був їхній наказ. Вони самі настояли, щоб зачистити все без винятку. Ми опитали кожного, перевірили кожен дрон, кожну схованку. Повна зачистка. І попри це — жодної зачіпки на власника тієї лабораторії.

Я мовчки переступила через розтрощену коробку з рештками генератора для міжпросторових контактів. На корпусі ще виднілась подряпана етикетка: "Небуа, 3-тя фаза, нестабільний канал".

— Знаю, де шукати. Я пам’ятаю деякі запчастини, і точно бачила схожі на ринку. Можу показати де саме. Ходімо.

Я рушила далі алеєю, де раніше продавали інопланетний мотлох просто з землі: на брезентах, килимах, ящиках. Тепер усе було порожнім. Лише плями пилу залишились на асфальті там, де щось стояло довгий час. Відбитки недавнього життя.

— Вони були тут, — сказала я, показуючи на місце, де ще вчора сиділи три торговці, всі з далеких систем.

— Це незареєстрована зона. Важко знайти когось конкретного після такого хаосу, — пробурмотів Макс, без ентузіазму.

— Вони знали, — проговорила я тихо, злегка нахилившись уперед, ніби сповідаючись небу. Мої очі ковзнули по спорожнілій площі, де ще три дні тому гули голоси, гупали чоботи, пахло смаженим м’ясом, чужими спеціями, нафтою і потом. Тепер усе виглядало неживим — ніби ринок не зачистили, а висмоктали зсередини.

Я згадала, як чужі очі відверталися, коли ми з Женьком проходили повз. Їхні мовчазні погляди тиснули в спину — не злякані, а обережні. Як у тих, хто не хоче сказати щось зайве.

— Про що ти? — озвався Макси.

Я повільно обернулась. Краєм ока встигла вловити тінь — нечітку фігуру за вікном на другому поверсі напівзруйнованого складу. Вона не рухалась, лише стежила.

— Вони всі знали про лабораторію. Тому ви й не знайшли доказів. — Голос мій трохи задрижав, та я не сховалася за спокій — навпаки, дивилась йому прямо в очі. — Вони вичистили все задовго до вибуху. Бо знали, що він станеться. Очікували.

Макс мовчки ковтнув слину, і я бачила, як в його погляді загорілася суміш недовіри та холодної підозри. Він міг не вірити — але не міг ігнорувати докази, хоч і не прямі.

— Знайди когось із ринку. Будь-кого, на кого достатньо компромату. Тисни. Хоч один — та розколеться. Вони бояться. Вони всі бояться. Але якщо натиснути, пригрозити депортацією і вдати, ніби ми вже знаємо щось, хтось та розколиться, — промовила, роблячи коло по осі та вдивляючись в пейзаж строкатих неземних будівель та прилавків.

Знову тінь. Тепер уже ближче — між заваленими контейнерами, де колись торгували деталями для міжпросторових шлюзів. Відчула це шкірою, як поколювання на потилиці.

— Неможливо, щоб увесь ринок був у змові, — з сумнівом пробурмотів Макси, але в голосі вже не було впевненості. Він поглянув туди, куди щойно дивилась я.

— Це можливо, — прошепотіла я. — Якщо щось тримає їх усіх за горло. Якщо є щось, чого боїться кожен тут. У що ти ладен повірити? Чи ти думаєш, що твої агенти — нездари, не здатні знайти доказів чи зачіпок? Чи те, що ринок діяв заодно і був готовий до чогось подібного? Якщо не всі, то більшість із них. Але навіть ті, що не були задіяні, не могли не підозрювати, що тут відбувалося.

Я повернулась до нього й вдивилася прямо в очі. Здригнулась, бо знала, що ми обоє подумали про одне й те саме. Ім’я не було потрібне. Ми не вимовили його вголос, бо навіть згадка про нього могла накликати лихо.

Той, кого вважали зниклим чи навіть загиблим. Той, чиї експерименти перевершували межу дозволеного. Якщо він живий — то все, що ми бачимо, лише наслідок його гри. Хто міг всіх об’єднати страхом!?

Злий геній минулого мусив залишати в минулому, бо якщо ні, кепські наші справи.

Ми рушили до епіцентру вибуху. Там, за тимчасовими бар’єрами й електромагнітними пастками, працювали агенти. Деякі — наші. Але серед них я помітила обличчя, яких не знала. Нові, холодні, мовчазні. Очі — без блиску. Очевидно: з Головної Контори. І якщо вони вже тут, значить, ставки зросли.

Чоловік років під сорок, з акуратними вусами, коротко підстриженою бородою та темним, трохи хвилястим волоссям, наблизився до нас швидким, зосередженим кроком. Його темно-сіре пальто було вкрито пилом, а папка в руках — зім’ята на краях, ніби він тримав її годинами. Очі — темні, уважні, але трохи втомлені — одразу ковзнули поверх нас, оцінюючи.

— Максиме Федоровичу, — промовив він, простягаючи руку. — Вітаю з підвищенням. І мої щирі співчуття щодо вашого батька. Ми його поважали. Я — Сергій Анатольович, представник Головного відділу Контори. Вас мали попередити. Ми тут трохи… похазяйнували без вашої присутності.

— Вітаю. Так, попередили, сьогодні вранці. Ви не забарились, — стримано відповів Макс, потиснувши йому руку, ніби стримуючи емоції, які прослизнули в очах при згадці про батька.

Я зробила крок уперед, просто і рівно простягнувши руку:

— Вітаю.    

Сергій Анатольович зміряв мене поглядом, а тоді торкнувся моєї долоні, якось надто обережно — ледь не як до крихкої речі. Мені різко не сподобалась ця зверхня манера. Чи то тому, що я була жінкою, чи тому, що "свідок" — але його пальці залишалися пасивними. Я мимоволі стиснула руку сильніше. Його очі звузились, і на мить в голосі з’явилась мікропаузa:

— Ви… головний свідок, ваше фото серед файлів?

Він не встиг закінчити фразу, бо Макс уже схопив мене під лікоть — делікатно, але з відчутною владністю — і відтягнув на крок, не випускаючи моєї руки.