6 Розділ

Та варто було лише переступити поріг квартири, як мене накрило іншим — теплішим, але не менш тривожним. З кухні долинали голоси. У мене миттєво стиснулись плечі — ми з мамою жили удвох, і гості у нас бувають не часто. Рушила до джерела звуку, серце стискалось від передчуття.

— О, люба, ти вдома! Як і казав Максим, — мати кинулась мені назустріч, обіймаючи тепло, але з тією нотою тривоги в голосі, яку не здатна приховати жодна мати.

А він сидів там. За кухонним столом, із моєю улюбленою чашкою в руках, мов господар, що встиг обжитися. Макс. А точніше — мій шеф. Погляд його звузився, коли він повернувся до мене, й в очах мигнула тінь задоволення.

— Я ж казав, вона не забариться, — промовив він майже ласкаво, але в тому тоні бриніло щось непрозоре.

— Ну треба ж було тобі так отруїтись, — заголосила мати, враз знову ставши центром подій. — І нащо ти куштувала ті західні делікатеси? Ти ж знаєш, який у тебе слабкий шлунок! Це вже котрий раз ти потрапляєш до лікарні через це?

— Третій, — відповіла я майже машинально, не відводячи очей від Макса. Мої думки точилися, наче леза — повільно, але гостро. — Мамо, вже все гаразд. А що саме сказав Макс? Ой, вибачте… Максим Федорович?

— Що ти вже виписалась і сама доберешся. І що не треба тебе зустрічати, бо ти просила.

— Ага, так і було… — бурмотіла я, намагаючись стримати мимовільний скрегіт зубів. Тепер мені залишалось лише вгадати, як саме він узяв ситуацію під контроль — і навіщо. Але перш за все, я хотіла залишитись із ним наодинці. І сказати все, що думаю. Без панами, без мами і без чаю в моїй чашці.

— Мамо, у нас купа справ накопичилась, поки я валялась хворою, тож часу зовсім обмаль, — я різко вихопила з рук Макса чашку з чаєм, схопила його за плече й рішуче потягла до своєї кімнати, не даючи матері й рота відкрити.

— Поясниш! — зупинилась посеред кімнати, зачинивши двері, і стала, як на допиті: ноги на ширині плечей, руки схрещені на грудях, погляд прямий, рішучий.

— Ти зараз виглядаєш так, наче безбілетника з порталу витягала, — спробував знизити градус жартом Макс, але під моїм поглядом мимоволі зітхнув і врешті заговорив серйозніше. — Я тебе занадто добре знаю, щоб не впізнати твою “робочу ходу”. І мені вже доповіли про твій… стрімкий вихід з лікарні, тож…

— Забудь про лікарню. Женьку знайшли? — різко перебила я, не дозволяючи йому знову змінити тему.

Макс миттєво напружився, його обличчя втратило жвавість, очі стали серйозними.

— Кинули всі сили. Навіть підкріплення прибуло з інших міст, Контора тріщить по швах від навантаження. Але… ні сліду. Як крізь землю провалився. Хороші новини: немає жодних ознак, що він… ну, ти сама розумієш. Значить, шанси є, що живий ще.

У грудях запекло. Я різко метнулась до шафи.

— Ми маємо його знайти. Відчуваю, в нас не так багато часу, — кинула через плече.

Він залишився в кімнаті, демонстративно вивчаючи стелю. Усе одно я відчувала, як він уважно стежить — слухом, нюхом, шостим відчуттям.

Одним рухом стягла з себе светр, кинувши його на край ліжка, й рвучко відчинила дверцята шафи. Пальці самі собою шарпнули рушник — великий, м’який. Скинувши джинси, я відчула, як холод ковзає по ногах — тіло ще не встигло забути лікарняну постіль і запах хлорки.

Макс мовчав. Коли я виглянула, він стояв біля дверей, втупившись у стелю.

— П'ять хвилин — і я готова. Не втікай, — гукнула я, а тоді рвучко смикнула за ручку шухляди з білизною.

— Куди готова? Крістіно, ти відсторонена, — його голос знову став тим офіційним, яким він користувався на брифінгах.

— Справді? І ти вже подав офіційний звіт про моє відсторонення? — я зупинилась перед ним, простягнувши руки до ручки дверей, а іншою утримуючи рушник, погляд прямий, холодний. Він здригнувся ледь помітно, але відповіді не дав.

— Так і знала. Не лише ти мене вивчив за ці роки, — додала я тихіше, натякаючи на те, що ми обоє навчилися грати в цю гру.

Ритмічно покинула кімнату, рушивши до ванни.

Коли я повернулась за кілька хвилин, швидко накинула одяг. Зібрана, в джинсах. Кофті та грубій куртці. На голові — кольорова в’язана шапка з великими петлями.

Макс стояв так само, але обличчя його вже затверділо. По ньому було видно: конструктивної розмови не буде.

— Ти, як вихор, тебе не зупинити, так?!

Ще не застібнувши блискавку куртки, вже розвернулась до нього.

— Ви допитали всіх свідків? Завали після вибуху розібрали? Що то за рідина була в резервуарі посеред лабораторії?

Макс скривився — вираз саркастичний, знайомий до болю.

— Як завжди, ми діяли чітко за протоколом. Жодної деталі не проґавили. І Крісті… попереджаю! До нас прямує хтось з Головної Контори. Зникнення агента — це не просто інцидент, це дуже серйозно. Якщо ти щось викинеш — я тебе не прикрию, навіть якщо дуже захочу. Розумієш? Ти зараз — єдиний свідок. А твого звіту ще немає. Через це вся команда під тиском.

Я натягнула шапку глибше, поверх капюшона. Блискавку на куртці так і не застібнула — не до того. Рушила стрімко до виходу.

— І що, ти просто мовчки підеш, не відповіси? — буркнув він мені в спину, коли ми вже вийшли до вузького коридору, де ще стояв запах старої кави й побілки.

— Ти мене знаєш, діятиму по обставинам.

— Ось це мене і лякає в тобі Крісті. 

—  До речі, прибульський ринок закрили?

— На карантині. Огородили одразу після вибуху. Усе перекрито.

Я зняла його плащ із вішалки, вклала в руки та відчинила вхідні двері.

— Мамо, буду пізно, — крикнула я, але вона, ніби чекала на той момент, одразу виглянула в коридор з готовою відповіддю:
— Звісно, Крістіночко, я розумію — багато справ.

На останок вона кинула посмішку на Макса, мене проігнорувавши.

На майданчику, покинувши квартиру, я різко розвернулась до нього.

— Чого це вона така добра, коли ти в гостях? — буркнула й простягнула руку.
— Бо, на відміну від деяких, я справляю гарне враження, — відповів він і здивовано глянув на мою долоню. — Що?