5 Розділ

Хтось — чи щось — змушувало мене отямитись. Як удар у скроню. Як голосний крик у тиші.

— Крісті! Крісті! — голос Макса звучав надсадно, як ніби крізь щось густе, пробивався до свідомості з далеких шарів реальності.

— Залиште її нам, ми повинні негайно доставити її до нашого медичного відділу, — сказав хтось різким, непривітним тоном. У голосі незнайомця відчувалась звичка до командування, до протоколів, не до людяності.

— Ні! — жорстко відрізав Макс. — Вона має отямитись тут. Я повинен знати, що з нею все в порядку. Крісті, чуєш мене? Отямся.

Голоси були наче у воді — спотворені, віддалені, а тіло здавалося чужим, обтяженим свинцем. Повіки не слухались. Та все ж десь у глибині я впізнала голоси. Їх ритми, акценти, інтонації. Макс. Його запах. Його вперта, впізнавана присутність.

— Не кричи… — просипіла я, і в ту ж мить відчула, як сильні руки стискають мої плечі, тремтячи ледь-ледь. Його запах — різкий, як завжди, з гірким металевим шлейфом. — Ти й сюди надушився своїм їдким парфумом. Що зі мною?

Я розплющила очі, хоча це далося болісно. Світ мигтів, немов після спалаху світла в темряві. Наді мною схилилося стурбоване обличчя. Напружені очі. І вигнутий шрам на його вилиці, який завжди видавав, коли він справді хвилюється.

— Ти надихалась отруйними речовинами, — його голос став м’якшим. — Як ти себе почуваєш?

— Ніби вантажівкою переїхали… Але, здається, мене врятували… ці водорості…

— Це не водорості, — втрутився чоловік у білому комбінезоні, який стояв поруч, тримаючи в руках кабелі, датчики, невідомі прилади, що ледь не гули від напруги. — Це технічний скид — залишки паливного відходу. Але то застаріла технологія, не практична. Таку вже давно не використовують.

— Виявилось, що все ж хтось користується… — прошепотіла я, ковтаючи важке, липке повітря. — Женьок… Що з ним?

Макс не одразу відповів. Його обличчя скам’яніло, кутики вуст опустилися.

— Він зник, — сухо мовив, але в голосі більше не було тривоги — тільки злість і докір. — Про що ти думала, коли полізла туди сама?

— Сигнал почав слабшати… Я боялась, що зовсім втратимо контакт… — намагалась виправдатись, підвелася на лікоть, хоча в голові гуло, а в очах пливло. — Там повинні бути свідки. Він не міг просто зникнути…

— Є протоколи, Крісті. І ти прекрасно їх знаєш. — Його голос став жорстким. — Ти не маєш права самовільно діяти. Життя моїх працівників — на першому місці. А вже потім усе інше.

— Ми повинні вирушити на пошуки… — я спробувала встати, але його рука зупинила мене швидко, різко, впевнено.

— Ні. Ми вирушимо. А ти — відсторонена. І негайно вирушаєш у лікарню. Це наказ.

— Власник «Мушлі»… допитайте його… Він щось знає. Запропонуйте допомогу з доставками — він заговорить, — ледве прошепотіла я, відчуваючи, як губи ледь слухаються. Голова була наче вата, важка, мов після кількох днів без сну. Кожна думка з’являлась повільно, розмазано, і зникала, не встигнувши сформуватись повністю. — Мама… Скажіть їй, що я… вигадайте… чи щось таке…

Сили зникали. Повіки самі почали опускатися, я не боролась. Усе навколо розпливалося. І тільки тепло — знайоме, заспокійливе — огорнуло тіло, коли руки Макса обережно підхопили мене. Його дотик був надто м’яким, щоб налякати, надто впевненим, щоб не довіряти. Потім — темрява. Рівна й безкрая, немов глибоке озеро, у яке занурилась моя свідомість.

Наступного разу я отямилась уже в лікарняному ліжку. М’яке дзижчання апаратів, ритмічні сигнали монітора і майже стерильна білизна білого кольору — знайомий антураж. Не вперше я прокидалась у таких умовах, але вперше тіло почувалося настільки розбитим, наче мене втоптали в землю і знову зібрали докупи.

На стелі — стандартні плитки з дрібними вентиляційними отворами, між якими ледь вловимо світили приглушені лампи. Неонове світло робило простір плоским і чужим.

Спробувала підвестись. М'язи ніби зрадили мене — руки не слухались, нога зісковзнула з матрацу. Серце затріпотіло, але я зібралась і, спираючись на лікоть, сіла. Поволі, наче піднімалась з глибини сну, з кожним вдихом поверталась у реальність.

Думки все ще були ніби в тумані, але тіло вже не здавалося чужим. Пам’ять поверталась уривками: запах хлору, вогонь, темна жижа, напівсвідомий крик — усе змішувалося у сніжний клубок подій, які важко було відрізнити від марення. Але я знала — вибух був справжнім. І я вижила.

Вікно з ґрат, густе скло зсередини затягнуте сірою плівкою, крізь яку не розгледіти ані світанку, ані тіні. З кутів стелі дивились рухливі чорні очі — датчики з невеликими червоними діодами, що блимають у заданому ритмі. Такі запобіжні системи діяли в усіх відділеннях лікарень, що знаходились під контролем Контори. Простір стерильний до абсурду: бліді стіни, кути, натягнуті тишею, ніби тут бояться навіть відлуння кроків. Нікого стороннього не впускали, й, тим більше, не випускали без чіткої санкції згори.

Я пройшла до дверей, і щойно розчинила їх — мене вдарив у ніс знайомий різкий запах ліків, стерильного спирту й чогось металічного, як післяопераційний інструмент. Прямо переді мною пролетіла медсестра — її черевики видавали характерне цокання на лінолеумі. Вона гальмонула різко, зреагувавши на мою появу, наче хижак, що засік здобич.

— Вам не варто підводитись! — суворо кинула вона, майже одразу опинившись біля мене. — Лікар наказав наглядати за вами.

— Але мені вже краще, — заперечила я, натягуючи на обличчя посмішку, яка не зовсім трималась. — Я вже можу піти звідси, — зробила крок уперед, намагаючись вийти в коридор.

Медсестра, не вагаючись, стала стіною. На її бейджі було написано лише ім’я — без прізвища. Конторські правила.

— Ні, це строго заборонено. Ваш керівник чітко нас попередив: ви будете опиратись, просити, навіть хитрувати. Але наказ один — ви залишитеся тут до повного відновлення.

Я хотіла ще щось сказати, як раптом в голові сплив образ мами. Вона вірила у байку про відеопрокат. Тож, якось їй це треба пояснити.