4 Розділ

Ми рушили повз прилавки з непрацюючим технічним барахлом. Теоретично тут можна знайти запчастини навіть для високочастотних андроїдів, але навіщо вони на Землі, де ті не використовуються? Хіба що тостер розумний зібрати… Але на кой він тут потрібен.

Минувши алею, де продавали різноманітну інопланетну їжу, я не могла пройти просто так — довелося заткнути носа. А сканер усе ще мовчав.
— Ти колись щось тут куштував? — запитала я у Женька, повільно проходячи повз і озираючись.
— Звісно. Саорівських кур їв.
— І як? — скривилась я.
— На смак — як звичайна запечена риба, яку пересолили і переперчили, — відповів він, абсолютно не збентежившись.
— Ти… ти сміливий.
— Ні, просто голодний був.

Покинувши алею ми перетнули територію, якою завідували прибульці з найвіддаленіших галактик.

— Зіракс! — вигукнула я, різко кинувшись до однієї з крамниць.

У глибині стояв високий, м’язистий гуманоїд з темно-сірою шкірою, великими чорними очима і гострими кігтями. Я стиснула в руці нейтралізатор, але ще не витягла його.

— Зіраксе, поясниш? — я зупинилась перед ним. У руках він тримав вазон із рослиною, що, здалося, щойно ворушилася. Але коли я підійшла ближче, вона виглядала цілком звичною.

— Згідно із Законом про контроль прибульців, заборонено оживлювати рослини чи наділяти їх свідомістю! — кинула я різко.

Він посміхнувся, блиснувши сіруватими іклами.

— Пані з Контролю здалося. Я лише милувався рослинами. Як бачиш, у мене тут ціла оранжерея, — він зробив крок вбік.

Але я знала, що ці рослини — неземні. Вони з його рідної планети, де рахуються домашніми тваринами. І не завжди дружелюбними. Одну з таких мені довелося вполювати ще на початку моєї кар'єри в Конторі — це було непросто. Я досі дивувалась, як він отримав дозвіл на ввезення, хоча з умовою: жодної свідомості, жодних відмінностей від місцевих рослин.

— Зіраксе, без жартів. Ти давно в мене в підозрілому списку. Один невірний крок — і твій бізнес полетить назад на твою рідну планетку, хай навіть за скільки світових років вона звідси.

— Жодних порушень, — промовив він важко, без жодної інтонації. — Контроль може перевірити все, що йому заманеться.

Я повільно відвела руку від нейтралізатора і відступила на крок.

— Не сьогодні. В нас планова перевірка й ще купа справ. Але наступного разу — будь певен — ти потрапиш у список дуже детальних перевірок.

Сканер мовчав, ми рушили далі.

— Ну, не могло ж мені здатись. Жень, ти щось бачив? Вона ж рухалась?! Хіба ні?! — я перевела на нього задумливий погляд, коли ми відійшли подалі від крамниці.

— Якщо й рухалась — я не помітив. Але не варто їх злити. Дехто з його виду працює в якійсь із контор. Ніби як вигідна співпраця для наших.

— Ну і маячня… Навіщо брати в контору тих, через кого, власне, вона й була створена? — проговорила я роздратовано.

— Ну, в якості агентів вони непогано пораються. Можуть самі в одиночку приборкати когось зі своїх. Тих м’язів вистачить на весь наш відділ.

— Ага, ще нехай їм по нейтралізатору видадуть, щоб уже взагалі їх самих ніхто не зміг приборкати, — буркнула я, оглядаючи прилавки з деталями від давно віджилого зорельоту. Старі технології, нікому вже не потрібні, хіба що колекціонерам.

— До цього не повинно дійти. Мізки ж мають бути в головній Конторі, — відповів Женька.

Раптом посеред вулиці, де вже не було жодного прилавку, щось пискнуло — типовий звук сканера. Я відреагувала миттєво, вихопила його і почала обертатися, направляючи його в різні боки — шукаючи, де сигнал сильніший. Та коли сканер навела на землю, він ніби збожеволів.

— Це що, жарт якийсь?.. — пробурмотіла я до себе й кинула здивований погляд на Женьку.

— Треба перевірити.

Він витягнув із кишені тонкий ціпок, який витягнувся на добрий метр, і штрикнув ним у землю. Цей пристрій умів розсікати та блокувати маскувальні механізми — викривлював сигнал, відкриваючи справжню картину.

Ґрунт замиготів. Маскування зникло з тихим шипінням, наче в повітрі розірвали завісу. Просто під нашими ногами виявився люк — громіздкий, без жодних позначок чи символіки.

Ми лише мовчки переглянулися.

— Я повідомлю контору, нехай дають інструкції, — сказав Женька і дістав рацію. В нашому тіньовому світі ця штука мала набагато ширші функції, ніж просто зв’язок.

Він відійшов на кілька метрів — високі частоти, які уловив сканер, схоже, заважали передачі сигналу.

І раптом, поки Женька намагався налагодити зв’язок, сигнал почав слабнути. Я стривожено зиркала на нього, відчуваючи, як з кожною секундою щось іде не так. І коли звук майже зник, не витримала — вихопила нейтралізатор, перевела його в режим "нежива істота" й вистрілила просто в люк.

Той з тріском розлетівся на металеві пластини, і я, не роздумуючи, ковзнула вниз, крикнувши:

— Я перевірю! Ти чекай наших!

Падіння було коротким. Я опинилась по коліна в густій жижі, схожій на суміш болотяного намулу й слизу водоростей. Сморід бив у ніс, але я швидко пішла вперед — туди, де знову почав пробиватися сигнал. Краєм ока я поглядала на сканер, обома руками тримаючи нейтралізатор напоготові. Рухалась обережно, але не гаючи часу.

За кілька хвилин натрапила на стіну. Прямо переді мною — круглі металеві двері. Я зосередилась, активуючи свої здібності. Я розвила свої здібності достатньо, щоб не лише транслювати власний емоційний фон, а й сканувати присутність емоційного фону живих істот — навіть крізь перешкоди.

Тиша.

Жодної реакції — жодного сплеску свідомості по той бік. Отже і живої загрози нуль.

Я навела зброю на ймовірне місце замка, вистрілила, і штовхнула двері ногою.

Металевий скрип розпанахав простір. Я ступила за поріг — і застигла, роззявивши рота. Переді мною відкривалась немислима картина: позаземна лабораторія, схована в глибині землі, під самим підпільним ринком.