2 Розділ

— Та це ж звичайна барахолка, — буркнула я вже м’якше, без вогню. — Я там бувала сотні разів. Знаю кожну шпарку, кожного перекупника, хто чим дихає, хто чим торгує. Вони мене вже за свою мають.

Кристал лежав у мене в долоні, мов річ буденна. Але чомусь пульс у мене став частішим, наче ті його тріщини щойно щось шепнули.

— Кристал сильно нагріється, якщо поряд активізуються невідомі чи небезпечні енергохвилі. Одразу покидай місце, де б не була, — оголосив тоном командира.

— Ти знаєш, більше на іграшку схоже, — відповіла, але кристал вирішила залишити, гарненький.

— Чітких даних у нас поки що нема. Доходять лише чутки. Але скажу так: якщо вони правдиві — справа серйозна. Треба не просто проскандувати простір, а й придивитися до місцевих. Що змінилося в їхньому звичному способі життя, у торгівлі? Ти як ніхто знаєш, що означає випустити з виду деталі. І скільки це може коштувати, — тон не змінювався, такий же начальницький, до якого я не могла звикнути, бо все ще бачила в ньому свого напарника.

— Крісті, я серйозно, нічого не можна випустити з виду!

О, ці його натяки. Ніколи не втомиться. Це ж сталося лише один раз. Лише раз я упустила з поля зору деталь, яка могла вивести на того найрозшукуванішого на землі  іномирця гуманоїдного типу. Маскувався під людину так вправно, що ні око, ні сканер нічого не виявили. І тоді ми втратили не лише технічні ресурси, а й людські. Дуже низько з його боку нагадувати про це. Мені досі моторошно від того провалу — і це м’яко кажучи.

— Які саме чутки? — запитала я прямо.

Він мовчки взяв зі столу той самий файл, який я перед тим кинула, і витяг з-під першої сторінки фото, якого я ще не встигла побачити.
Простягнув мені його мовчки.

В одній руці стискаючи кристал, іншою я взяла фото. Воно було нечітке, злегка розмите.

— І що тут я повинна побачити? — підвела на нього очі.
— Дивись уважніше, Крісто. Просто в центр.

Я приглянулась. І в ту мить затремтіли не лише пальці, а й волосся по всьому тілу.

— Ні... Неможливо... Ні, це не може бути правдою.

Я рвучко відсахнулась, простягнувши фото назад. Він мовчки забрав його з моїх рук.

На знімку не було видно обличчя. Ніяких чітких рис, жодної впізнаваної фігури. Але пульт... Пульт із неземними символами й клавішами, які одразу викликали тривожне дежавю. У його дизайні було щось таке, що я не могла сплутати ні з чим.

— Він виготовлений у дуже специфічному стилі, — тихо промовив він. — Якщо це справді те, про що я думаю...

В Конторі давно ходила одна стара страшилка. Про геніального, але абсолютно безжального конструктора, злого генія. Його ім’я не вимовляється без важливих причин, а його інженерні витвори на благо зла, вже перетворились на живі легенди. Кажуть, він створював потужні пристрої, зашифровані мовою, яку не міг розпізнати жоден перекладач. А механізми саморуйнувались, щойно потрапляли в чужі руки. Ніхто не знав, чи він досі живий... Але якщо це справді його робота...

— Цьому фото два тижні, — нарешті заговорив він. — Механізм, який знайшла інша контора, самознищився разом із самою базою. На щастя, всі вижили — спрацювала аварійна система, що фіксує позаземні сигнали. Відбулись лише травмами й синцями. Залишилось тільки це фото.

Він поглянув на мене довше, ніж зазвичай.

— І кажуть, пристрій має стосунок до підпільного прибульського ринку в нашому місті. Там, де продають усе — від чорного металу до заборонених позаземних артефактів.

— Я переодягнусь і одразу вирушу на завдання. Візьму твій старий сканер — мій знову барахлить, — кинула я на ходу, зриваючи кольоровий шарф, який чомусь почав душити не шию, а саму свідомість.
— З тобою піде Євген, — мовив він і уважно спостерігав за моєю реакцією.
— Веселун? — різко обернулась. — Ти серйозно? Це якесь особисте знущання, скажи чесно? Ти не можеш просто дати завдання і змовчати, га?
— На особисте переводиш ти, а я — твій шеф. І, до речі, мені вже трохи набридло, що лише тобі треба про це нагадувати. Навіть Віктор, який працює в Конторі більше сорока років, виконує завдання без тирад і сцени.
— Та він би і від марсіанського койота завдання прийняв, аби тільки той з ним не розмовляв. А Веселун у нас вже рік у Конторі, а досі не вивчив, чим відрізняється земна собака від пескомовця з Центаври!
— Ось ти його й навчиш. І не називай його Веселуном — він…
— Та ти сам його так називав два місяці тому! — не могла змовчати, таку вже вдачу мала.

Я бачила, як по його обличчю пробігла перша тріщина роздратування. Він різко підвівся з краю столу й підійшов ближче — так близько, що я знову відчула, наскільки він вищий за мене на півтори голови. Його голос був рівний, але в ньому тремтів лід стриманої злості:

— Це не жарт. Якщо тобі так муляє, що тепер маєш підкорятись своїй першій "закоханості", то, вибач, але це не мої проблеми. А якщо вже така незалежна, то філіалів багато — пакуй валізи та переводься.
Я засичала, зашипіла, наче стара гідра, але не знайшовши слів на його абсурд, кинула в нього дикий погляд і вилетіла з кабінету, не забувши грюкнути дверима. Якщо вже я й переведусь, то це точно буде його ініціатива, не моя.

— Знайшов, що ляпнути… — роздратовано бурчала я собі під ніс, пролітаючи повз стелажі з касетами та стійку продавця. — Закоханість… ага, в кого? У вискочку!?

Ловлячи на собі здивовані погляди, а потім і задоволені кивки колег (о так, їм тільки дай видовища), я влетіла до кімнати, де зберігали особисті речі працівників. Тут усе — від сканерів і рацій до безшумних шокерів і нейтралізаторів, здатних нейтралізувати більшість іномирних гостей Землі.

Роздратовано запхала свій одяг у персональну шафу й одягла спецзнаряддя — костюм, що міг замаскувати мене як звичайного, нічим не примітного перехожого або ж повернути вигляд офіційного представника Контори. Саме такою із спецзнарядженням, з офіційним візитом, я мала виглядати на підпільному ринку.