1 Розділ

Пройшло 5 років

— Крістіна, не барися сьогодні! Вечерю вдруге не розігріватиму! — долинув мамин голос із кухні, саме тоді, коли я натягала куртку в тісному коридорчику, де ще тримався запах вогкої вовни й димного порошку для прання.

— Мамо, я вже давно не школярка, — відповіла я, приминаючи комір. — І ти ж знаєш — я не гуляти йду, а на роботу. Повечеряю там.

— Ох, ця твоя "робота"... — буркнула мати, не приховуючи іронії, не встаючи від каструлі.

— Нема в ній нічого дивного — працювати у відеопрокаті зараз навіть модно, — бурмотіла я, замотуючи шарф, що ще пахнув вулицею. Темне волосся заплуталось у кольорових петлях.

— Магазин працює вночі... Скажи мені, хто, скажи, хто ходить брати касети вночі? — з докором виглянула мати, витираючи руки об рушник.

— Ті, хто хоче втекти від сірих буднів, — кинула я вже з порогу. — Зараз відео та ігри — як ліки від усього на світі.

Я швидко чмокнула маму в щоку й вискочила в під’їзд. Сходами спускалась майже наосліп, поспішно. На першому поверсі зупинилась і, вже не квапливо, озирнулась. Нікого. Лише чути, як десь на горищі хтось пересуває щось важке — напевно, знову той самий сусід з металевими трубами.

Зробила крок назад у напівтінь, витягла з кишені свій новенький плеєр. Усередині вже була касета The Smashing Pumpkins. Натягнула навушники, натиснула "плей" і закрила очі на мить, вловлюючи знайому гітарну хвилю. Перші акорди стали для мене паролем, що відкриває прохід.

Я ступила вперед.

І вже в наступну мить — ні шуму під’їзду, ні запаху сходової клітки, ні старих вицвілих стін. Лише темна фіранка, що плавно коливалась від мого руху, і знайомий притлумлений запах пилу й магнітної стрічки.

Я вийшла з темної ніші прямо у задній прохід відеопрокату.

— О, привіт, — махнула мені рукою колега, сидячи за касою й розглядаючи наклейки на новому надходженні.

Я лише кивнула, навіть не знімаючи навушників. Пройшла повз неї до кабінету шефа, де тримали ключі, графік і... те, про що не говорять уголос зі сторонніми. Те, через що в наш магазин приходять не лише за «Термінатором» чи мультиками на ніч.

— Привіт, шеф, — кинула я, ввалюючись до кабінету та гепаючись у крісло навпроти нього так, що воно проскрипіло на весь кабінет.

Він щось нишпорив у нижньому ящику столу, вмостившись у своєму кріслі, як котяра над мишачою ніркою. Почувши мене, клацнув ящиком і підвів на мене очі — ті самі, сірі, завжди трохи недоспані, ніби світ йому винен вечір спокою.

— Тобі колись казали, що в тебе проблеми з манерами? — буркнув він. — Ти взагалі стукала, перш ніж увійти?

— Двічі. Гучно, — відповіла я, ледь помітивши, як у нього сіпнулась брова. Зробила наївні очі, кліпнула кілька разів — актриса з мене завжди була непогана.

— Та невже? — скепсис у його голосі можна було нарізати ножем, як студень. Він переплів пальці й нахилився вперед, впираючись ліктями в край столу.

Я теж подалась ближче, мов віддзеркалення:

— Може, ти просто не почув. Бо саме в той момент був зайнятий годуванням свого контрабандного мандрагорського суріката з нижньої шухляди. Його, здається, вже давно треба було відправити на рідну планету, чи принаймні, зареєструвати.

Він сіпнувся — мало помітно, але я це вловила. Погляд метнувся до ящика, потім назад до мене. А тоді він різко відкинувся на спинку крісла, клацнувши пальцями по підлокітнику.

— Не знаю, про що ти торочиш, — пробурмотів він. — І, до речі, тепер, коли мій батько… вічний спочинок йому, відійшов з посади, ти маєш ставитись до мене з належною повагою. Я тепер твій шеф. Не партнер по завданням.

Я стримала посмішку, але всередині перекотилась хвиля насмішки. Шеф. З тим самим шрамом під вилицею, який я колись сама обробляла спиртом, коли він послизнувся на слизькій пелені ефіру, ловлячи нетверезого химерника. Шеф, який на кілька років старший і має такий самий стаж, як і я, у нашій Конторі з контролю іномирців, під виглядом відеопрокату, де VHS-касети були лише обкладинкою для зовсім інших записів.

— Шеф, значить, — повторила я. — А в тебе вже є печатка з прізвищем і ручка, яка не протікає?

Я хлопнула очима, метнувши погляд на негладжену сорочку і слідом чорнил на манжеті.

Він не відповів. Лише важко зітхнув, мов витягав з легень не повітря, а весь багаж відповідальності, що звалився на нього після смерті батька. І в ту ж мить віддалено, хрипло й дуже виразно закрякав мандагорський сурікат, десь із нутра столу.

Шеф удав, що не почув. Прочистив горло, зосереджено глянув у бік лампи — мов у ній раптом відкрився портал у тишу.

А мені було байдуже. Як знайдуть контрабанду— його проблеми. У мене ж буде ще один привід для шпильки.

Бо, зрештою, колись тільки йому з усієї нашої контори стало шкода тих мімішних виродків — котопиків із сузір’я Оріона. Для новачків раніше це була перша перевірка на твердість — відправити назад істот, що поєднували в собі милу зовнішність і патологічну здатність рвати шию одним порухом хвоста. Максик не пройшов випробування. Не тому, що не зміг — просто не захотів.

Але коли в тебе батько в управлінському крилі Центру — тебе не відрахують. Тебе піднімуть. І от — пощастило. Саме він став головою нашого філіалу, затиснутого між відеопрокатом і закритою аптекою.

— Ну, що сьогодні? — вкинула я з легкою гіркотою. — Переправити особливо небезпечного полоненого до порталу в Андромеду чи знову заблокувати несанкціоновані портали біля Чернівецького ринку?

Максим злегка похитався у кріслі — старе крісло скрипнуло, як натягнута нервова струна — і дістав тоненький пластиковий файл. Передав його мені, мов передавав щось несуттєве: газетний вирізок або копію рахунку за воду.

— Сьогодні нескладно, — буркнув. — Одне невелике завдання. Патрулює Андрій із денної, а ти…

Він не встиг закінчити. Я вже встигла пробігти очима перший абзац, і слова самі вирвались: