9

Вгамовуючи підозріливість французького приятеля, я нехотячи розпалив у своїй свідомості доволі несподівані міркування. Граючи роль фіктивного чоловіка, у мене якось мимоволі почали зароджуватися думки про те, а як би воно могло виглядати все насправді, без обману і лицедійства. Якось само-собою виникали запитання: якою б дружиною була Руслана для мене, чи зміг би я стати для неї достойним чоловіком, і як би взагалі складалися наші сімейні стосунки?

Звідки і чому в моїй нерозумній голові стали появлятися такі чудернацькі помисли я й гадки не мав. Мабуть суттєвою причиною було те що ми багато часу проводили разом, вдень працювали в маєтку, а вночі спали в одній кімнаті. Я, за ці місяці, настільки звик до присутності жінки, що вже й дня не уявляв собі без неї. А можливо вся справа полягала в тому, що Руслана виявилася надзвичайно хорошою і щирою людиною. Вона вміла бути приємною співрозмовницею, розважливою порадницею, просто веселою, компанійською приятелькою. Навіть коли брала на кпини, чи насупивши брови, чимось дорікала, то робила це таким невинним тоном, що не можливо було ні ображатися, ні тим паче гніватися на неї.

Звісно я прекрасно усвідомлював те, що всі ці запитання, міркування, і навіть фантазії лише результат моєї хворобливої уяви. Вони не мали та й не могли мати ніякого відношення до реальної дійсності. Руслана ніколи, навіть натяками, не говорила про те, що має бажання створити нову сім’ю. Я теж був багаторічним холостяком, котрий давно вже відвикнув від осілого, домашнього існування. Зрештою, мої обіцянки жінці, що наші стосунки не вийдуть за межі формального штампу в паспорті залишалися в силі, і думати про щось інше було безглуздою справою.

Однак я думав, фантазував і мріяв про це, все більше та частіше. А разом з цим почав помічати речі на які раніше й уваги практично не звертав. Сяючий теплом погляд жіночих очей, незмінно-доброзичливий усміх на її вустах, приязно-мелодійний говір Руслани, коли вона звала мене так пестливо – Василько. Такі здавалось би незначні дрібнички подобалися, хвилювали й бентежили мою свідомість з неймовірною силою.

Розпочатий нами спектакль продовжився, тільки його режисеруванням несподівано зайнялася вже сама доля. Примхлива пані, вона чи то задля власної потіхи, чи може для повчальної науки іншим брехливим пройдисвітам, перетворила оманливе лицедійство на щиросердну правду. Владно й рішуче внесла у виставу нашого життя свої суттєві корективи, де вже головний персонаж, себто я, був змушений змінити своє амплуа фартового афериста, на роль безнадійно закоханого бідолахи. А головній героїні Руслані до цього всього не було ніякого діла, бо вона мала купу своїх клопотів, проблем та негараздів, вочевидь ні про що не здогадувалася, а тому ніскільки й не переймалася такими нісенітницями, як мої потаємні почуття. І легковажний водевіль швидко й невблаганно став драмою моїх нерозділених почуттів, безнадійних мрій та нездійсненних бажань.

Проте нарікати на свою режисерку-долю, та її інтерпретацію п’єси мого життя, було б невдячною справою. Вже після другого акту настала кульмінація цього незвичного спектаклю. Трапилося все пізньої осені коли мсьє Жак разом зі своїми помічниками поїхав на конференцію виноградарів у Париж. Ми з Русланою майже на тиждень залишилися повновладними господарями садиби, і доволі скоро почали знемагати від нудьги та пригніченості. В такий період ні в будинку, ні на плантації серйозних робіт практично не було, тож зайняти себе виявилося нічим.

Та ще й неабияк дошкуляв сироко, який не вщухав кілька днів поспіль. Теплий і вологий вітер з далекої Африки супроводжувався задушливою погодою з мряками, які врешті-решт і розродилися грандіозною грозою. Сам вітер на той час практично вгамувався, та й дощу практично не було, однак сама громовиця вийшла грандіозною. Блискавки пронизували вечірнє небо яскравими стрілами так часто, а від могутніх гуркітливих громів так стугоніла земля, що здавалося за стінами маєтку іде справжній артилерійський бій.

Ми обоє розмістилися в нашій кімнаті. Я знічев’я гортав якусь книгу. Руслана притихла на ліжку, накрившись тонким коциком ледь не з головою. Після однієї особливо сліпучої блискавки, супроводженої гучним громом, вона раптом голосно зойкнула. Я стривожено схопився і підійшов до її постелі. Зіщулена жінка здригалася, під легкою тканиною, всім тілом мов у якійсь лихоманці. Очі у неї палали жахом, обличчя зблідло, вуста схвильовано тремтіли.

Я присів на краєчок ліжка й спробував вияснити що трапилося, та хоч якось заспокоїти бідолаху. Марно. Руслана була несамовито чимось настрашена. Настільки сильно, що єдине слово яке мені вдалося витягнути з неї було «боюся». Всі інші мої переконання та старання привести її до тями, було безрезультатною справою. У жінки наче зник зв'язок з реальністю, і вона ні на що більше не реагувала.

Вже згодом я дізнався про причину такого хворобливого переляку Руслани. Виявилося, що ще дитиною, вона стала свідком однієї жахливої трагедії. На очах маленької дівчинки блискавка вбила односельчанина. З тих пір ця моторошна картина інколи постає перед її очима, під час сильних громовиць. В такі хвилини жінка втрачає контроль над собою, робиться підвладною всеохоплюючої паніки, перестає врівноважено сприймати навколишнє середовище. Та варто грозі вщухнути, як мара страху розвіюється і здоровий глузд та адекватна поведінка швидко повертаються до нещасної.

Однак всього цього я тоді не знав, і сам буквально очманів від розгубленості, не знаючи що маю вчинити дальше в такій екстремальній ситуації. Єдине толкове що прийшло мені в голову, так це обережно пригорнути до себе Руслану, й міцно стиснути її в своїх обіймах. Жінка цього наче й не помітила. Тіло її трусилося, волосся було скуйовджене, важке дихання раз у раз переходило в тихі стогони. Та я на це все не зважав, а ніжно обіймав бідолаху, лагідно погладжував долонею її плечі та спину, й невпинно говорив якісь заспокійливі слова.