4

Десь так думав я, даючи свою згоду мсьє Жаку, і ці міркування спершу мали рацію на всі сто відсотків. Наступні півроку мого життя, в маєтку нового роботодавця, мені гріх було на щось скаржитися. Догляд за виноградною плантацією і власне самою садибою не потребував ні значних фізичних зусиль, ні багато особистого часу. Значно більше годин я проводив за ноутбуком студіюючи все що було пов’язано з моїми новими обов’язками. Та на це я сам напросився, тож жалітися було нічого і нікому.

Довгими осінніми, а потім і зимовими, вечорами, повечерявши ми сідали грати в преферанс. Чомусь з усіх картярських розваг, француз полюбляв саме цю. Я спершу мало що у ній тямив, та доволі швидко опанувавши всі правила і хитромудрощі гри, став достойним супротивником приятеля. За келихом вина нам здебільшого вдавалося зіграти не більше двох-трьох раундів гусарика. Цього обом будо достатньо щоб насити кров адреналіном від азарту виграшу чи поразки на всю наступну добу.

І от під час однієї з таких ігор, підраховуючи кількість своїх виграних очок в пулі, мсьє Жак ошелешив мене запитанням, чи буде у нас на весну «лямур». Подальші вияснення відкрили мені очі на те, що ж мав на увазі мій роботодавець. Виявилося він теж не байдикував склавши руки, а й собі вчився виноградарству за допомогою Інтернету. І от на якомусь з сайтів, прочитав, що буцім існує таке романтичне повір’я, щоб виноградні грона були солодкими й соковитими, а вино з них мало особливий і неперевершений смак, треба щоб виноградну лозу садила закохана пара.

Французи, лямур, трясця… Поскручував би в’язи всім тим «всезнаючим мудрагелям», котрі своїми недоумкуватими порадами морочать голови довірливим користувачам Інтернету. І мій гнів та розлючення нескладно зрозуміти. От де я мав взяти той клятий «лямур», скажіть мені? Сам мсьє Жак втішався жіночим товариством лиш один раз на тиждень, коли до нього приїздила на «побачення» повія Марієтта з сусіднього містечка. Кілька годин інтимної близькості сповна вистачало старому вояці на наступних сім днів.

Два помічники у нашому маєтку, Ахмед і Карл, які були колишніми товаришами по службі мсьє Жака в Іноземному легіоні, взагалі жінками не цікавилися. Не те щоб вони були не тої сексуальної орієнтації, просто чоловіки отримували свій кайф від життя тим що час-від-часу покурювали марихуану. Я кілька разів сам був свідком цього, однак розсудливо вирішив що то не моя справа. Якщо воно нікому не шкодить і не створює ніяких проблем, то чому б людям не отримувати задоволення і насолоду таким своєрідним чином?

Що стосується мене… Я був затятим холостяком вже не перший рік. З серйозними стосунками закінчив ще тоді коли розлучився зі своєю дружиною. Причина нашого розтавання була по-банальному проста, і в тому що не склалося сімейне життя я тепер звинувачую головним чином себе. Після весілля захотілося показати всім, що я неабиякий ґазда, що здатен чогось добитися в цьому світі, що можу бути забезпеченою та заможною людиною. Замість того щоб потихеньку, крок за кроком, будувати своє домашнє вогнище та берегти та любити юну дружину я подався закордон, заробляти великі гроші.

Заробив, і то доволі чимало, однак поки батрачив на чужині втратив свою суджену. Молода жінка спершу тужила від самотності, мабуть мріяла й сподівалася, що я вгамуюся і врешті-решт залишуся з нею. Однак не дочекалася, і з часом знайшла мені заміну. Я ніколи не звинувачував її в невірності, бо прекрасно знав, що та іскра почуттів, яка спершу сяяла між нами давно вже згасла. Спільних дітей у нас не було, тож розбіглися ми тихо, без традиційних, у таких випадках, скандалів. Правда, після того, моє серце виявилося міцно замкнене для пристрасних, гарячих емоцій.

Тому з «лямуром» у нас всіх в маєтку була велика проблема, хоч я й клятвено запевнив мсьє Жака, що працюю над цим питанням і незабаром все облаштую. Та минав час, до весни було вже рукою подати, а нічого путнього в мою змордовану довбешку не приходило. Мій роботодавець хоч більше ні про що не нагадував, проте з кожним днем супився все більше та більше, і моя інтуїція просто волала попередженням, що до серйозної розмови з купою претензій вже недалечко. Від’їзд на Батьківщину, для зустрічі з колишніми однокласниками, став тою рятівною передишкою про яку лише мріяти можна було.