3

В той день таких нагальних справ у мене не було, тож я без великих вагань прийняв цю несподівану пропозицію мсьє Жака. Тим паче, що він клятвено запевнив, що до його садиби недалечко і дорога займе зовсім небагато часу. Якби ж то було правдою. Шлях до помістя приятеля виявився не таким вже й близьким, однак французька асфальтівка не йшла ні в яке порівняння з українськими «автобанами» за своєю якістю, то ж до полудня ми вже були на місці.

Фазенда мсьє Жака мені сподобалася з першого погляду. Розташована в мальовничій місцевості двохповерхова кам’яниця приятеля, судячи з зовнішнього вигляду, мала напевне не менш ніж столітню історію. Звісно ж не «царські хороми», які тепер зазвичай полюбляють зводити наші заможні ґазди, але збудовано зі смаком, без зайвої претензійності і всякої манірності. Оточена з усіх сторін зеленню, цегляна будівля, всім своїм видом мимоволі навіювала затишок і спокій.

Практично неподалік будинку знаходилася власне й сама плантація. Шістдесять сотиків землі, засаджених виноградною лозою, про вирощування і догляд за якою я не мав і найменшого поняття. Однак, треба було якось викручуватися, і щоб не зганьбитися перед французьким легіонером я почав імпровізувати. Присівши, з глибокодумним виразом на обличчі довго м’яв пучками пальців ґрунт, про себе лиш відзначивши, що він чимось схожий на той що й у нас під Бориславом. Потім, мов великий знавець, провів долонею по виноградному листю і оцінюючи зиркнув на яскраве кружало сонця, яке в той час висіло просто над нашими головами.

За час цих хитромудрих і навіть дещо химерних маніпуляцій, рот у мене не закривався ні на мить. Я не змовкаючи говорив, про все що тільки міг згадати з того всього що колись мені розповідали про виноградарство дідусь і вуйко Стефко. З моїм посереднім знанням французької, дуже сумніваюся, що новий приятель зрозумів хоч половину з тої тарабарщини яку я тоді сказав, однак почуте вочевидь все ж неабияк вразило його. Він почав дивитися на мене з особливою повагою, здається навіть з якимось захопленням, і дальше майже силоміць повів демонструвати кожен закапелок свого хазяйства.

В Тулон, у свій мотельний номер, того дня я звісно ж не потрапив. Не вистачило часу щоб повернутися в місто, та й відверто кажучи вже не було ніяких сил на дорогу назад. За ситною смачною вечерею ми розпили останню пляшку коньяку від вуйка Стефка, після чого мсьє Жак закурив товстенну кубинську сигару і попихкуючи кільцями диму завів доволі цікаву та несподівану розмову.  

Без всяких передумов і околясів чолов’яга заявив що має велике бажання винайняти мене на роботу. Мовляв, сьогодні він переконався в тому, що я добре петраю у виноградарстві, побачив, що маю хист до виноробства, зрозумів, що чудово розбираюся в цьому божественному напитку. Тож і вирішив – кращого помічника та компаньйона в здійсненні його мрії йому не знайти. А ще я відразу видався колишньому легіонеру людиною відповідальною і серйозною, тому і просить мене взятися за його хазяйство і стати управляючим в маєтку. Пристойну зарплату і дах над головою, у випадку моєї згоди, він гарантує.

Напевне тоді мені треба було проявити здоровий глузд, категорично відмовитися від  зарошення мсьє Жака, чемно подякувати йому за гостинність і наступного ж світанку повернутися в Тулон. Однак, каюся, я цього не зробив. Причина була простою – мені остобісіло поневірятися чужиною. Понад десять років я вештався по світі заробляючи копійчину то тут, то там, на прожиття. Захотілося зупинитися, осісти десь на одному місці, перетворитися з невгамовного мандрівного шалапута на поважного, статечного мужчину.

Пропозиція французького роботодавця наче б давала таку можливість. Відомо ж бо, що на розведення Vitis vinifera, себто латиною – винограду, потрібно чимало часу, і займатися цією справою можна не один рік. Те що я повний невіглас у виноградарстві й виноробстві не надто критична проблема. Є неозорі терени всесвітньої павутини Інтернету, є всезнаючий помічник «Google», врешті-решт, як на це буде нагальна потреба, то й вуйко Стефко, поділиться власним досвідом і підкаже, що вже не буду знати.