Розділ 17: Глибини відлуння

Після оновлення Золотої Межі простір навколо них більше не мав конкретної форми. Вони крокували нескінченним сяйвом, яке розширювалося з кожним вдихом, з кожною думкою. Це не був новий світ — це була перехідна зона між світами, де все ще вирішувалося, яким буде їхній наступний крок.

Лана, Айріс і Давід ішли мовчки, ніби боялись порушити крихку гармонію, яка виникла після інтеграції трьох ключів. Лише пульсуюче світло під ногами свідчило про те, що їхній шлях триває.

— Ти це чуєш? — порушив тишу Давід.

Лана зупинилась. Справді — глухий звук, схожий на биття серця, лунав десь у далині. Але з кожним кроком він ставав ближчим, виразнішим. Він був схожий не лише на серце — це було… відлуння. Відлуння чогось забутого. Чогось, що ніколи не мало повернутись.

— Це зона Відлунь, — прошепотіла Айріс. — Про неї згадували в артефактах Хранителів. Це місце, куди стікаються всі залишки незавершених історій. Пам’яті, які були знищені або витіснені. Тут живуть речі, що не завершились. Те, що ніколи не стало реальністю, але й не зникло повністю.

— І чому ми сюди потрапили? — спитав Давід.

— Бо тепер ми з’єднані з усім павутинням, — відповіла Лана. — І воно веде нас туди, де ще лишилися тріщини. Ми маємо завершити те, що колись залишилося незавершеним.

Попереду згустилось сяйво, яке почало формуватись у щось матеріальне. Воно розступилося, і з темряви постали руїни — місто, збудоване зі спогадів. Дороги з фрагментів подій. Будинки, викладені зі сцен, які ніколи не відбулися. І тиша. Абсолютна, гнітюча тиша.

— Місто Відлуння, — прошепотіла Айріс.

Вони ступили в його межі.

Коли вони ступили на вулиці Міста Відлуння, світло почало змінювати свій колір. Воно набуло тьмяного сріблястого відтінку, ніби хтось приглушив усе живе. Повітря стало густим, з домішками спогадів. Вони неслись, немов пил у промені ліхтаря — уривки слів, сльози, уривки забутих пісень, напівзнищені зображення облич.

Кожна будівля тут дихала чимось нерозгаданим. І з кожним кроком, з кожною вулицею Лана відчувала, як навколо них згустилися не просто тіні, а емоції. І що глибше вони заходили, то важче ставало йти.

— Це не просто спогади, — мовила Айріс, поглянувши на фреску на стіні будинку. На ній зображена була дівчинка, яка тягнула руку до зорі, що згасала. — Це чужі шрами. Вони стали частиною структури павутиння. Якщо ми пройдемо повз — вони залишаться. Але якщо ми зупинимося — можемо втратити себе.

— А якщо ми згадаємо їх? — спитала Лана. — Якщо ми не пройдемо повз, а увійдемо в них?

Айріс поглянула на неї з несподіваним трепетом у погляді.

— Це може… відкрити щось глибше. Щось, що лежить за межами спогадів. Можливо, ми зможемо доторкнутись до джерела втраченої істини.

Давід підійшов до однієї з дверей. Вона відчинилася сама. За нею — не кімната, а сцена.

Із темряви вийшов чоловік.

Його обличчя було схоже на те, що Лана носила в собі, як шрам.

— Ніл, — прошепотіла вона.

Він був першим, кого вона любила. Перша втрата. Хлопець, який загинув у давньому світі, коли павутиння лише починало тріскатися. Її провина. Її біль.

Він підійшов, не торкаючись, але погляд його був живий.

— Я не забув тебе, — мовив він. — Але я був тим, кого ти вирішила не згадувати. І тут, у місті Відлуння, ми — ті, кого відкинули не реальністю, а тишею. Ми не зникли. Ми чекали.

Сльози навернулися Лані на очі.

— Я так боялася… що через мене ти зник… Я думала, що, якщо забуду, тобі стане легше.

— Забуття — не звільнення, — відповів Ніл. — Воно — вигнання. Але сьогодні ти прийшла. І значить — я можу піти не в небуття. А в пам’ять.

Він наблизився й торкнувся її чола.

— Збережи мою історію. І більше не носи тягар провини. Неси світло.

Його тіло засвітилося, мов зоря, і розтануло у повітрі. У тиші.

Вулиця змінилася. Колір світла став теплішим.

І так, двері за дверима, вони проходили через пам’яті інших: дитина, яку не змогли врятувати; стара вчителька, яка залишила світ, так і не розповівши свій секрет; боєць, що загинув без імені. І всі вони, побачивши Лану, Айріс і Давіда — починали сяяти, розчиняючись у світлі.

— Ми не просто мандрівники, — сказав Давід. — Ми — хранителі історій.

— І від нашої здатності бачити навіть найболючіші з них залежить цілісність павутиння, — додала Айріс.

На центральній площі міста стояла величезна куля — кристал Відлуння. Він обертався повільно, вбираючи нові спогади, випромінюючи мир. На нього вже ніхто не кричав, не плакав. Навпаки — місто заспокоїлося.

— Що далі? — запитала Лана, торкаючись кристалу.

— Далі… — пролунав голос зсередини, — …ти маєш завершити головне Відлуння.

— Яке?

І тоді перед нею постала вона сама. Але не з минулого. З майбутнього.

Втомлена. Самотня. Очі — порожні.

— Це я, — сказала Лана тихо. — Та, ким я можу стати, якщо дозволю втратам перетворити мене на тінь.

І вона зрозуміла: завершити Відлуння — означає прийняти майбутнє. І зробити вибір.

Вона обійняла себе.

І у ту ж мить все навколо засяяло — місто, небо, павутиння. Історії більше не розривались. Вони злились у одну: живу, болючу, прекрасну.

Павутиння співало.

Коли світло Відлуння розтануло, вони опинилися у просторі, який одразу відчувався... інакшим.

Тут не було горизонту, не було неба. Вся площина, на якій вони стояли, була схожа на воду, що світиться зсередини. І в цій воді віддзеркалювалися не їхні тіла, а миті: поцілунки, сльози, рукопотискання, втрати, обійми, смерть, життя. І ці миті з’являлися не лише з їхніх власних історій, а з мільйонів інших — усіх, до кого колись торкалася мережа світів.

— Де ми? — запитав Давід, його голос тремтів.

— Ми… у Світлиці Творення, — відповіла Айріс. Її очі розширились. — Це… центр павутиння. Тут зародилися перші світи. Саме тут перебувають Хранителі.