Розділ 16: Золота межа світанку

Небо над новим світом палахкотіло багряно-золотим сяйвом. Воно було зовсім інше, ніж у світах, які Лана з друзями вже встигли пройти. Тут повітря мало запах диму, меду і мінералів, а сама земля тремтіла — немов дихала глибоко і ритмічно, як велетенський сплячий звір.

Коли вони вийшли з порталу, то опинилися на краю величезного урвища, за яким розкидався безкрайній ландшафт з гір, що світилися зсередини — їхні надра пульсували м’яким жовтим світлом. Лісів тут не було, але скелі й плато були живими: по них повзали тонкі світляні корені, а час від часу зі скель вибухали вгору легкі хмари вогнистого пилу, ніби земля зітхала спогадами.

— Це світ Джоріал, — промовила Айріс. — Один із найстаріших. Світ, у якому народжується віра... або гине назавжди.

— І саме тут ми маємо об’єднати три ключі? — запитав Давід, приглушено.

— Так, — кивнула Лана. — Але щоби це зробити, потрібно знайти джерело Золотої Межі. Воно — у серці світу. І охороняє його не просто сила, а щось, що навіть Хранителі не можуть збагнути до кінця.

Вони рушили вузькою кам’яною доріжкою, яка вела донизу, у бік розжарених долин. Дорогою Лана прислухалася до пульсу світу, до слабкого дзвону, що лунав з глибин — як серцебиття неба і землі одночасно.

Стежка вела вниз крутим серпантином, обабіч якого глибоко внизу вирувало світло — вогняні ріки текли між розщелинами, а над ними у повітрі ширяли істоти, схожі на драконів, зроблених із чистої енергії. Вони неслися у неосяжній тиші, лишаючи за собою шлейфи із зоряного пилу. Кожен крок Лани, Айріс і Давіда супроводжувався відлунням, яке повторювалося десятками голосів у скелях — мов сам світ промовляв їхні імена, впізнавав їх.

— Тут усе дихає магією, — шепотіла Айріс. — Але вона не така, як у попередніх світах. Це віра в чистому вигляді. Сила, яка не підкорюється волі, а відкривається лише тим, хто здатен довіритися без сумніву.

Внизу, де серпантини зникали в широкій долині, здіймався храм. Не з каменю і не з металу — він складався зі світла. Його колони були прозорими, мов скло, але блищали живим золотим сяйвом, а дах пульсував у такт биттю серця світу. Від нього в усі боки розходилися золоті ниті, що проникали у саму землю.

Лана зупинилася, затамувавши подих.

— Це і є Золота Межа, — прошепотіла вона. — Центр, де перетинаються всі ниті павутиння.

Вони підійшли ближче. У самому центрі храму була кругла зала, з підлоги якої витікали світлові візерунки, подібні до кореневої системи гігантського дерева. І на перехресті цих ліній стояв постамент. На ньому — нічого. Порожнеча.

— Щось не так, — сказав Давід. — Тут має бути ядро павутиння, місце, куди ми помістимо ключі. Але…

Раптом у повітрі щось змінилося. Вітер стих. Світло згасло до напівмороку. Простір перед ними наче стиснувся, і з нього народилася постать.

Це був чоловік у темному одязі з золотими візерунками. Його очі світилися світлом і тінню одночасно. Його обличчя було знайомим — надто знайомим.

— Ви не маєте права торкатися основи віри, — промовив він. — Бо віра — це не інструмент. Вона — джерело. І хто захоче керувати нею, той втратить усе.

— Хто ти? — голос Лани тремтів.

— Я — Луар, останній хранитель Межі. Колись я вже довірив свою віру тим, хто не був готовий. І це мало свою ціну.

Він зробив крок ближче.

— Ви принесли три ключі. Але ви ще не довели, що здатні зрозуміти, що означає об’єднати їх.

— Ми пройшли крізь Пам’ять, Надію і Віру, — відповіла Лана. — І ми зробили це не заради влади, а заради того, щоб зберегти павутиння світів.

Луар зупинився.

— Тоді покажіть мені свою істину. Не словами — серцем.

І тоді Лана ступила вперед. Вона не говорила. Просто простягнула руку й поклала кристали Пам’яті, Надії та Віри у центр візерунку на підлозі.

Світ навколо вибухнув сяйвом.

Із постаменту виросла сфера — чисте золоте світло, що розширювалося і поглинало все довкола, перетворюючи простір на живу мозаїку світла й енергії. Храм зник, залишилося лише поле чистої свідомості, де вони стояли перед Луаром.

— Ви пройшли перше випробування, — сказав він. — Але це була лише ілюзія. Справжнє випробування — попереду. Бо віра — це не коли ти знаєш, куди йдеш. А коли ти йдеш навіть тоді, коли не бачиш шляху.

І з цими словами все навколо розтануло. Вони стояли на новому місці — порожня рівнина, небо — чорне, мов ніч без зір.

— Де ми?.. — прошепотіла Айріс.

— Ми в просторі сумніву, — сказав Луар. — І тільки той, хто пройде через нього, отримає силу, що змінює павутиння.

Лана відчула, як її страх пробуджується.

Але вона крокнула вперед.

Бо вірила.

Ступивши на чорну рівнину, Лана відчула, ніби весь світ притих. Не було звуків. Не було світла. Лише її серцебиття розривало тишу, відлунюючи навколо, немов у безмежній порожнечі. Зникли Айріс і Давід. Зник сам Луар. Вона стояла сама — у світі, де не існувало нічого, крім сумнівів.

Раптом перед нею згустилася темрява й набрала форми — її власна постать, тільки очі тієї Лани світилися холодом і зневагою.

— Ти думаєш, що здатна врятувати павутиння? — промовила темна Лана. — Але ж у тобі досі живе страх. Ти боїшся зробити помилку. Ти не знаєш, чи правильним є твій шлях. Ти лише вдаєш хоробру.

— Я не ідеальна, — відповіла справжня Лана, — але я йду вперед, бо знаю, що інакше не зможу жити. Мені страшно. Але саме тому я маю йти. Страх — не слабкість. Слабкість — зупинитися.

Темна Лана зникла.

Замість неї з’явився образ Айріс, яка, здавалося, була в полоні чорного виру. Її очі були наповнені болем.

— І ти думаєш, що зможеш зберегти всіх? — промовила Айріс. — Скільки ще друзів ти втратиш, перш ніж зрозумієш, що жертви — неминучі?

— Можливо, — відповіла Лана. — Але кожен, кого ми любимо, вартий того, щоб боротися. І навіть якщо я втрачу когось, я збережу те, що вони в мені залишили — віру.

Образ Айріс розчинився в тумані.