Розділ 13 Вибір ткача

Прокинувшись, Лана відчула, що все навколо змінилося — не лише місто, не лише небо, а сама тканина реальності стала тоншою, наче натягнута на межі розриву. В її грудях билося два серця — одне було полум’ям, друге — глибоким холодом космосу.

Вона знала: настав час обрати.                                                                                                                                

Лана повільно відкрила очі, відчуваючи, що світ навколо став надто крихким, ніби кожен подих може його розірвати. Повітря було наповнене невидимою енергією, що пульсувала між зорями, яких тепер було більше, ніж звичайно. Її серце билося в такт із цим невідомим ритмом — в одному темпі палкого вогню, в іншому — холодної безмежності. Вона лежала на холодному камені у центрі Зоряної Вежі — місця, де перепліталися всі нитки часу і простору.

В голові блукали думки, але вони не складалися у слова. Її розум шукав відповіді, а душа шепотіла свої стародавні таємниці, що неможливо було висловити звичайними реченнями.

"Вибір", — прошепотіла вона собі, — "Вибір між тим, що є, і тим, що може бути".

Кроки ззовні порушили тишу. До кімнати увійшли Айріс і Давід, обидва із серйозними обличчями, що віддзеркалювали тягар часу.

— Лано, — почала Айріс, — світ змінюється швидше, ніж ми могли уявити. Порожнечі стають ширшими, і ті, хто втратили пам’ять, не повернуться самі.

— Ти готова? — додав Давід, поглядом підтримуючи слова подруги.

Лана піднялася, відчуваючи, як кожен рух стає свідомим актом волі. — Я ніколи не була готова, — відповіла вона, — але вибір зробити мусимо зараз.

Айріс простягнула руку, і між ними з’явилося світло — тонка нитка, що з'єднувала їхні душі.

— Ти не сама, — сказала вона тихо. — Ми всі — частина цієї тканини.

Лана подивилася вгору, на світло, що проникало крізь дах Вежі, утворюючи сяйливий купол.

— Якщо я візьму на себе роль ткача, — промовила вона, — то чи зможу я не розірвати те, що ще не загоїлося?

— Це буде твоя боротьба, — відповів Давід, — але й твоя сила.

Вона відчула, як у грудях знову спалахнув Вогонь, змішуючись із безмежною глибиною Космосу. Перед нею розкрилися дороги — одна вела у темряву забуття, інша — у світло нових початків. І жодна не була легкою.

Вибір — це не просто рішення. Це відмова від усього, що було. І прийняття невідомого.

Лана зітхнула і ступила на шлях, що вів у саме серце тканини світів, готова творити, знищувати і воскрешати — усе одно, що забажає її пісня.

Лана ступила вперед, відчуваючи, як під ногами починає мерехтіти сама тканина реальності. Кожен крок був наче дотик до тонкої нитки, що тримала всесвіт у своїй основі. Вогонь у грудях пульсував, стискаючи серце і водночас даруючи безмежну силу. Її думки не зупинялися, немов хвилі, що б’ються об берег.

«Що я готова залишити?» — спитала вона себе. — «Свій дім? Учнів? Друзів? Чи, можливо, навіть себе?»

Айріс стояла поруч, мовчазна і підтримуюча. Її очі світилися розумінням і тривогою одночасно. Давід, що був завжди поруч у найважчі моменти, тримав у руках сувій — доказ того, що шлях Лани неможливий без підтримки минулого і знань.

— Ти не одна, — тихо промовив він. — Іноді вибір — це не те, що робиш ти, а те, що приймають твої близькі.

Лана кивнула, відчуваючи вагу його слів.

Небо над Вежею розкрилося величезним куполом із сотень мільярдів зірок. Вони наче дивилися на неї, очікуючи відповіді.

Вона зробила глибокий вдих і простягнула руки. Перед нею розгорнулася дивовижна тканина — розсипана зірками і сплетена з тонких ниток часу і простору. Вона торкнулася її, і кожна нитка оживала під її пальцями, як струна, що налаштовується на новий лад.

— Я готова, — сказала Лана, — бути ткачем цієї тканини, навіть якщо доведеться розірвати старі узори.

Айріс і Давід крокували поруч, їхні серця билися в унісон із її. Разом вони рушили в глибину світу, де кожен шов, кожен вузол мав своє значення і впливав на долі мільйонів.

Це був початок нової ери — ери, коли вибір одного може змінити все.

Лана, ступаючи все глибше у серце Зоряної Вежі, відчувала, як навколо неї починає битися сама тканина світів. Кожна нитка, яку вона торкалася, розкривала нові обриси минулого і майбутнього, сплітаючи їх у нескінченний візерунок долі. Її дихання стало повільним і рівним, адже розуміла: зараз кожен рух — це творення і руйнування водночас.

Айріс тримала руку Лани, підтримуючи силою дружби й віри. Давід крокував поруч, несучи сувій, на якому було написано мудрість предків, необхідну для ткацтва. Їхній спільний шлях був освітлений зірками, що ніби розгорнули перед ними карту всесвіту.

— Пам’ятай, — тихо промовила Айріс, — ти — не одна. Твоя сила — в нас усіх.
— Кожна нитка — це історія, — додав Давід, — і ми разом ткемо нову.

Лана опустилася на коліна перед розкішною тканиною, відчуваючи, як у грудях пульсує її Вогонь і космічна безмежність одночасно. Вона простягнула руки, відчуваючи тепло і холод одночасно. Почала ткати, повільно сплітаючи нові узори долі, усвідомлюючи, що цей вибір — не лише її, а всього світу.

Нитки світла і тіні зливалися у гармонійний танок. Від цього танцю тканина світу ставала міцнішою, але водночас і гнучкішою, здатною витримати найстрашніші бурі часу.

Раптом над ними з’явилася постать — невидима раніше, але дуже впливова. Це був Ткач Просторів — той, хто творить і стирає, той, хто тримає нитки у своїх руках.

— Ти обрала шлях, що не кожен має мужність пройти, — промовив він глибоким голосом. — Але пам’ятай, що кожне втручання — це відповідальність і жертва.

— Я готова прийняти її, — відповіла Лана твердо.

Її руки продовжували працювати, а тканина світу, ніби відчуваючи її волю, розцвітала новими барвами і формами. Майбутнє ставало яснішим, але не без викликів.

Так почався новий цикл — цикл надії і боротьби, світла і тіні, пісні і тиші.