Розділ 12 Пісня крові

Ніч була незвично тихою, коли з’явився той лист. Не приніс його ніхто — він просто лежав біля ліжка Лани, ніби залишений вітром чи... пам’яттю. Папір був грубий, схожий на пергамент, чорнило — сріблясто-синє, ніби зірки написали його своїм світлом. І не було підпису. Тільки звернення:

«До тієї, чия кров несе дві іскри.»

Лана тримала аркуш, і пальці тремтіли. З перших рядків вона відчула, що це не просто повідомлення. Це — клич родової пам’яті. Той, що мовчав усе її життя.

*«Ти народжена не лише від землі цього світу. У твоїх жилах — лінія зоряного дому. І кров твоя — не єдина. У ній співають два голоси: світло і глибінь. Не Тінь і не Вогонь. А те, що було до них.
Твоє ім’я не випадкове. Твоє серце — ключ. І незабаром двері відкриються.

Готуйся. Бо шлях твій пролягає не вглиб, а вгору. Не в пам’ять — а в джерело.»*

Вона перечитала лист десять разів. Але слова не змінювались. Тільки світло навколо ставало глибшим, чутливішим, з кожним рядком, який вона повторювала подумки.

Це було початком великого зрушення.

Айріс, побачивши лист, знітилась. У її очах блиснула тривога, яку вона давно ховала.

— Ти знала щось, — сказала Лана тихо.

Айріс мовчала. Потім повільно сіла навпроти неї.

— Не знала. Але відчувала. Від самого початку. Коли ти говорила про сни... про небо... я думала — може, це просто дар. Але ти чула... не наші пісні. Не з цього світу.

— Що це означає?

— Що ми всі були сліпими. Ти не просто носій Вогню. Ти — міст. І, можливо, двері.

Наступні дні пройшли у підготовці. Але не до бою — до переходу. Лана знала: вона мусить залишити усе. Учнів. Майстерню. Навіть Айріс. Бо той, хто несе дві іскри, мусить пройти свій шлях наодинці.

І однієї зоряної ночі вона пішла.

Її шлях вів до місця, яке не значилось на жодній мапі. Високо в горах, там, де небо зливається з землею, існував камінь — древній, гладкий, ідеально круглий. Його звали Серцем Шепоту. І той, хто ступав на нього, чув істинний голос крові.

Коли Лана ступила на нього, земля під нею зникла. Зорі згасли. Все — стало тишею.

І тоді вона почула.

Пісню.

Вона не лунала звуками. Вона — відчувалась. Це був шепіт мільйонів голосів, її предків, зірок, духів, снів. Вони говорили не словами, а... образами.

Вона побачила:

• жінку з очима кольору кристалів, яка тримала вогонь у грудях;

• чоловіка з голосом, що пробуджував водоспади;

• дівчинку, яка сміялася, а за її спиною світилися крила із сяючого пилу;

• і себе — але не ту, яку знала.

Ця Лана — стояла на краю світу, тримала в руках аркуш, що горів, і співала словами, яких не існувало.

— Це ти, коли згадаєш усе, — шепнув голос.

— Але як? — запитала вона подумки.

— Дозволь собі не знати. Дозволь собі згадати.

Лана впала на коліна.

Її груди палали. Але не болем. А широтою. Її пам’ять розчинилась. І в тій розчиненості вона згадала:

• свою матір — не ту, що виховала її, а ту, що подарувала світло;

• свій перший крик — не дитячий, а зірковий;

• і своє перше ім’я — не «Лана», а Альа’нарі, що означало мовою з-поза часу: та, що тримає джерело.

Вона повернулась назад іншою.

У її очах — глибина всіх мов. У її руках — іскорки, що не згасали. І голос — тепер співав не пісні... а ключі.

Діти бігли до неї — але зупинялись, відчувши зміну. Айріс плакала, але мовчала.

— Ти бачила? — прошепотіла вона.

— Я згадала, — відповіла Лана.

— І що тепер?

— Тепер ми не обороняємось. Тепер — ми творимо.                                                                                       

Наступні дні місто спостерігало за Ланою так, ніби вона була не людиною, а явищем природи. Вона майже не говорила. В її жестах не було поспіху, але в очах — новий порядок. Вона більше не здавалася тією, що шукала відповіді. Вона несла відповіді — як хтось, хто повернувся з-за краю карти.

Та разом із нею у світ повернулося щось інше.

Діти, які навчалися в неї, почали бачити однакові сни. Усі — про вежу, що стояла серед порожнечі, складену з... зірок. Вежа не мала дверей, лише спіральну драбину, що вела в небо, і щоразу в сні вони піднімалися вгору — доки не доходили до кімнати, де висіла тканина, що сама себе вишивала. І той, хто торкався її, бачив усі свої життя одночасно.

Коли про це сказав наймолодший учень, восьмирічний Тей, Лана побіліла.

— Це не сон, — прошепотіла. — Це поклик.

— Поклик кого? — спитала Айріс.

— Ткалі Просторів. Вона... прокидається.

У древніх легендах згадувалось про Ткалю. Вона не була ні добром, ні злом. Вона — не істота, а свідомість, що ткала світи, як полотно. Її пробудження означало, що щось у Всесвіті розірвалося, і реальність потребує перезапису. Не знищення. А — перешивання тканини буття.

— І ми в цьому — нитки? — спитав Давід.

— І ми. І наші вибори. І пам’ять, — відповіла Лана.

Щоб дістатися до Вежі, Лана мусила покинути межі матеріального. Для цього вона зібрала п’ятьох учнів, які бачили однакові сни, — і разом із Айріс та Давідом вирушила у спеціальний Ритуал Зсуву. Його могли провести лише ті, хто володів чистим спогадом про себе.

Їхній шлях тривав не годинами — миттєвістю, що розтягнулась у нескінченність. Вони не йшли, а перетікали. Спочатку — крізь колір. Потім — крізь звук. Потім — крізь емоції, які ставали будівлями, тінями, дверима, водоймами.

І нарешті — вони стали перед нею.

Зоряна Вежа.

Не висока. Не гігантська. Але така, що всередині вміщала цілі історії. Її стіни — рухались, складені з мільйонів маленьких фрагментів спогадів, як мозаїка з душ.