Розділ 7. Камінь істини

Світ, у який Лана увійшла через блакитні двері, був схожий на нескінченну нічну долину, залиту зоряним сяйвом. Небо було таке глибоке й темне, що здавалося — варто тільки ступити трохи вгору, й упадеш у м’яке світло далеких галактик. Але попри тишу та спокій цього місця, Лана відчула всередині щось більше — щось, що чекало її приходу, давно й наполегливо.                                                                                            

Вітер у цій долині був особливий — він ніби шепотів їй старовинні легенди, заспокоював і водночас насторожував. Його подих був м’яким, як дотик шовку, та в ньому жила енергія часу. Лана йшла стежкою, всипаною сріблястим пилом, що світився під ногами, залишаючи за нею ледь помітний слід.

Вдалині, просто посеред долини, здіймався самотній камінь. Він був височезний і гладкий, майже прозорий, схожий на велетенський уламок кришталю. Його поверхня вібрувала у такт її пульсу, мовби він чув її думки.

Алекс не з’являвся цього разу. Вона була сама. Вперше — зовсім сама. Але всередині не було паніки. Лише пульсуюче передчуття, як перед чимось важливим.

Коли вона наблизилася до каменю, з його внутрішньої глибини засяяло світло. Воно не сліпило, не палило, а натомість було схоже на теплий погляд — впізнавання. Світло формувало візерунки, які Лана вже бачила уві сні: спіралі, зоряні карти, символи з дитячих малюнків, обличчя, які вона ледь пригадувала.

— Що ти хочеш мені показати?.. — прошепотіла вона, не розраховуючи на відповідь.

Та камінь засяяв сильніше, і тоді… вона побачила себе.

Не в звичному відображенні, не в теперішньому вигляді, а всю — такою, якою була й буде. У кадрах, емоціях, відлуннях почуттів. Із глибини кристалу виринала її власна історія — не лише з цього життя. Здавалося, кожна її думка, кожна дія мали продовження. Кожна біль і кожна любов залишили відбиток.

Слідом за цим видінням долина почала змінюватися. Зоряне світло густішало, тіні ставали довшими, мов витягнуті спогади. З-за каменя з’явилася постать — висока, в темному плащі, з капюшоном. Обличчя не було видно, але від нього не віяв страх. Навпаки — щось рідне й давно забуте.

— Ти прийшла, — мовив голос, і Лана не була певна, чи чула його вголос, чи лише подумки.

— Що це місце?

— Це не просто долина. Це простір між вибором і правдою. Тут зберігається те, що ти боїшся згадати.

— А камінь?

— Це твоя пам’ять. Істинна. Усі шари твого "я".

Лана стояла мовчки. Її дихання сповільнилось. Все навколо нагадувало сон, але реальність тут була гостріша, ніж будь-де.

— А чому саме зараз я тут?

— Бо ти готова прийняти. Не світ — себе. І тільки після цього ти зможеш змінити інше.

Постать в капюшоні торкнулася каменю — і раптом він почав звучати. Не голосами, не словами — а пульсаціями, світлом, що оживало в образах. Лана побачила події, які не могла згадати: як тримала чиюсь руку і плакала над тілом, як тікала по нічному мосту, як стояла перед воротами міста, що згоріло. Це не були спогади з її теперішнього життя, але серце відгукнулося болем, ніби це сталося вчора.

— Твоє серце пам’ятає більше, ніж розум. І якщо хочеш продовжити шлях, мусиш прийняти навіть те, що не можна пояснити.

— Це мої минулі життя?

— І водночас — твої майбутні. Бо час тут не лінійний. Тут усе — одночасно.

Лана опустилася навколішки. Перед нею знову з’явилося її відображення в камені. Тільки тепер воно було іншим. Її очі світилися — втомою, болем, але також... безмежною ніжністю.

— Якщо я така, як у цьому камені, чому я так часто відчуваю себе слабкою?

— Бо ти забула.

— Що?

— Що любов — це теж сила. І не завжди найгучніша.

Коли світло знову повернулося в долину, постать зникла. Камінь був мовчазний. Та Лана вже не була тією, ким прийшла сюди.

Вона піднялась, відчуваючи тремтіння у кожному м’язі. Її тіло було втомлене, але душа — навпаки — ніби виросла.

Повертаючись назад, вона відчула за плечима нову вагу. Ні, не тягар. А відповідальність. За себе. За світ. За всі ті історії, які ще чекають її участі.

На горизонті, де зорі вже почали зникати, ховаючись у вранішньому світлі, проступала нова дорога. І цього разу Лана знала: вона не просто йде, вона створює.                                                                             

Коли перші промені світанку торкнулися лінії горизонту, долина почала змінюватися. Зірки повільно згасали, поступаючись місцем тьмяному, але спокійному ранковому світлу. Лана йшла вже іншою — не тією дівчиною, яка ступила в цей світ кілька годин тому. Її кроки стали рівними, погляд — глибшим, а серце — спокійним.

Вона більше не тікала від своїх думок. Вона слухала їх, як слухають музику — із зацікавленням, а не з острахом. Уперше за довгий час вона дозволила собі бути мовчазною і нічого не доводити — ні собі, ні світові.

На шляху її чекала ще одна зустріч.

Дерева на краю долини злегка нахилились, пропускаючи її до великої альтанки, схованої під вітами. Усередині сиділа постать. Цього разу не в темному плащі — навпаки, у простій лляній сукні кольору вечірнього неба. Жінка з довгим сріблястим волоссям посміхнулася, ніби чекала на Лану все життя.

— Ти прийшла, — м’яко сказала вона, вказавши на лаву навпроти.

Лана мовчки сіла. В жінці було щось магнетичне, спокійне, але не пасивне — як спокій океану, який ховає у собі шторм.

— Ти бачила себе, — сказала незнайомка. — І це найсміливіший крок, який робить не кожен. Більшість людей обирають жити у віддзеркаленні, а не в істині.

— Але істина болить, — прошепотіла Лана.

— Тільки на початку. А потім вона лікує. Бо в ній — твоя свобода.

Жінка встала і простягнула Лані свиток. Той був зроблений із пергаменту, який світився зсередини.

— У цьому — твоє справжнє ім’я, — сказала вона. — Не те, що дали тобі при народженні. А те, що належить душі.