Глава 4. Дзеркала забутих світів

Світ навколо Ели перетворився на неймовірний лабіринт, що складався із безлічі величезних дзеркал. Вони сягали висоти хмар, переливаючись всіма кольорами веселки, віддзеркалюючи світло з невідомих джерел, і одночасно приховували в собі загадкову темряву. Кожне дзеркало було не просто відблиском — воно зберігало у собі можливість іншого життя, іншого вибору, іншої долі.

Ела відчула, як в її грудях зростає бажання дізнатись більше, пізнати кожну з цих версій себе. Та Алекс, який йшов поруч, тихо застеріг:

— Цей лабіринт не терпить легковажності. Кожне дзеркало — це вибір, і повернутися назад буває важко. Але лише пройшовши цей шлях, ти зможеш зрозуміти себе повністю.

Ела глибоко вдихнула, відчуваючи спокій і рішучість. Вона розуміла, що ця подорож — її шанс доторкнутися до правди, яку весь час ховала в собі.

Першим дзеркалом, до якого вона торкнулась, було велике, із срібним обрамленням, прикрашеним витонченими візерунками. Як тільки її пальці доторкнулись поверхні, дзеркало затремтіло і стало прозорим, відкриваючи сцену з її дитинства.

Перед нею ожили знайомі образи: дитячий садок, перші друзі, сміх і сльози, які вона так старанно намагалася забути. Вона побачила себе — маленьку дівчинку, що ховається від бурі під старим дубом, і відчула, як тоді було страшно, самотньо і беззахисно.

Сльози навернулись на очі, але вона не стримувала їх. Ця пам’ять була болісною, але необхідною.

— Пам’ятай, — тихо промовив Алекс, — кожен біль, кожне сумне спогад — це частина тебе, яку не можна ігнорувати.

Ела закрила очі, зосереджуючись на відчуттях. Вона дозволила собі відчути ту дитину, підтримати її і сказати, що тепер вона не сама.

Відкривши очі, вона побачила, що дзеркало змінило колір — воно стало м’яким блакитним світлом, що символізувало прощення і зцілення.

Потім вона пішла далі, обираючи інше дзеркало, що блищало золотом.

Цього разу вона побачила себе в юності — у школі, на першому уроці літератури, де вона мріяла стати письменницею. Вона побачила всі ті моменти, коли сумнівалась у собі, коли боялась невдач і покинутих надій.

— Цей світ — твій творчий початок, — прокоментував Алекс, — але він також і світ страхів, які потрібно подолати.

Ела відчула, як страх поволі відступає, поступаючись місцем бажанню творити і змінювати світ навколо себе.

Наступне дзеркало, що привернуло її увагу, відбивало образи її дорослого життя — роботи, кохання, розчарувань і надій.

Вона побачила свої зустрічі з Алексом, розмови, перші натяки почуттів, які вона довго не могла визнати.

Серце стислося від суму і радості одночасно.

— Кожне дзеркало — це відображення частини тебе, — мовив Алекс. — Прийнявши їх усіх, ти зможеш стати цілісною.

Ела підійшла до ще одного дзеркала, яке виділялося своєю темною, майже чорної поверхнею. Вона побачила себе, коли її найбільше боялася: у моменти сумнівів, втрати, коли вона хотіла здатися.

Але тепер вона не відверталася від цих образів. Вона приймала їх, як частину своєї історії.

Раптом дзеркала навколо почали змінюватися — в одному засяяли її можливі майбутні шляхи.

У одному вона була мандрівницею, що відкривала нові світи і вивчала їхні таємниці.

В іншому — вчителькою, що допомагала іншим знаходити себе.

Ще в одному — художницею, що малювала світи, подібні до цього лабіринту.

Ела зрозуміла: її справжнє ім’я не було просто набором літер. Воно було відображенням усіх її можливостей, страхів, радощів і болю.

— І тепер ти маєш вибрати, — сказав Алекс. — Який шлях ти хочеш пройти далі?

Вона подивилася на дзеркала і, відчуваючи в серці нову силу, крокнула вперед.                                             

Світ навколо Ели розгортався немов велика казка, сповнена дзеркал — безлічі великих і малих, кольорових і прозорих, що вкривали простір лабіринту, у якому кожне віддзеркалення ховало інший шлях, іншу долю. Вона крокувала між ними, відчуваючи, як кожне дзеркало притягує її по-своєму: одне манило яскравим світлом мрій, інше — теплом сімейного затишку, ще одне — загадковою тінню невідомості. Алекс йшов поруч, мов провідник, що підтримував її у цьому хаосі виборів.

— Кожне дзеркало — це потенційне «я», — промовив він тихо. — Але вибір за тобою. Ти сама будеш творцем своєї долі.

Лана зупинилась біля великого дзеркала з темним обрамленням, що здавалося живим — ніби в ньому пульсувала кров. Коли вона доторкнулася до холодної поверхні, з’явилася сцена з її минулого — кімната дитячого будинку, де вона залишилася сама після втрати близьких. Відчуття самотності й покинутості заполонили її серце. Але тепер вона дивилася на це з іншої перспективи — із сили, що народжується з прийняття власного болю.

Поступово сцена змінювалася: з’являлися світлі спогади — перша справжня посмішка, дружба, маленькі перемоги. Її дитина у ній прокидалася, але вже не налякана, а мужня і готова йти далі.

— Це — твоя основа, — сказав Алекс. — Без цього неможливо збудувати майбутнє.

Вона відступила і торкнулася іншого дзеркала — блискучого, переливчастого, де було відображено її юність із усіма сумнівами й страхами. Вона побачила себе, що тримає у руках рукопис, боїться відкрити його світові, сумнівається в таланті і власній силі.

— Час звільнитися від цих кайданів, — промовив Алекс, дивлячись їй у очі.

З глибини дзеркала вилетів м’який промінь світла, що осяяв Лану теплом і вірою.

Далі було дзеркало з відтінком криваво-червоного, де зображалася сцена її першого великого розчарування — зрада друга, втрата довіри. Це було боляче, але необхідно. Вона зважилася дивитися далі, і разом із тим прийняла цей досвід як урок.

Поступово лабіринт дзеркал почав змінюватися, утворюючи нові простори, де кожен її крок був символом нового вибору, нової надії. Вона відчула, що всі ці її «я» не є чужими — це частини однієї великої істини, її самого «я».