Глава 3. Світ забутих імен

Коли Лана ступила у світло тріщини, що розквітла в небі, її тіло охопило відчуття розчинення. Вона ніби стала частинкою зорі, яка летіла крізь час, спогади і незавершені історії. Не було ні землі, ні неба — лише простір, сповнений імен, що звучали й зникали, лунали й тонули в забутті.

Ім’я — звук, який дає форму. Так їй колись сказав один старий учитель, коли Лана ще була дитиною. Але тоді вона не розуміла, наскільки глибоко це правда.

Очі відкрилися самі по собі.

Вона стояла посеред величезного міста, збудованого з каменю, дзеркал і книг. Повітря тут було насичене ароматом попелу, старого паперу й троянд. Усе місто дихало пам’яттю — але пам’яттю чужою, сплутаною, розірваною. Це був світ, де люди забували, ким вони є, ще до того, як встигали дізнатися це.

Світ забутих імен.

На кожному кроці тут були написи: вирізьблені на стінах, під ногами, навіть у повітрі. Але всі вони були стерті — наче хто навмисно витер слова, лишивши натомість пустоту.

— Ласкаво просимо, — пролунав голос позаду.

Лана озирнулася. Перед нею стояла дівчина з чорним волоссям, у темному плащі. Її очі були закриті білою пов’язкою.

— Ти? — здивувалась Лана. — Хто ти?

— Тебе не повинно цікавити моє ім’я, — відповіла дівчина. — Бо в цьому світі навіть ім’я — це сила. А тут її крадуть.

— І як тебе кличуть?

— Колись мене звали Астель. Але тепер я просто Провідниця.

Вона подала Лані невеликий ключ — крихітний, срібний, з вигравіруваним на ньому єдиним словом: "Я".

— Що це?

— Ключ до твоєї істинної сутності. Але поки ти не знайдеш своє справжнє ім’я — він безсилий.

Провідниця провела її вузькими вуличками міста, що спліталося у візерунок спіралі. Вони проходили повз людей, які мовчки сиділи на сходах, стояли біля дзеркал, ходили по колу — усі вони ніби шукали щось, але не знали що. У кожного був напис на грудях — ім’я, перекреслене кілька разів.

— Вони? — запитала Лана.

— Це ті, хто колись відмовився від себе. Через страх. Через любов. Через біль. Або просто — бо світ змусив.

Вони зупинилися перед високою брамою, за якою стояв старий палац. На стінах — тисячі вибитих літер. Кожна мерехтіла, стираючись, щойно її намагалися прочитати.

— Там зберігаються імена, — сказала Провідниця. — Але тільки ті, хто наважиться пройти Три Випробування Пам’яті, може повернути собі ім’я.

— Я готова, — сказала Лана.

— Не поспішай. Тут час тече інакше. І найгірше — ти можеш побачити те, чого ніколи не хотіла згадувати.

Лана зробила крок уперед. Її ключ засяяв теплим світлом. Ворота відкрилися.                                             

Лана ступила крізь браму — і одразу відчула, як змінилося повітря. Воно стало густішим, обтяженим, як перед грозою. Усе навколо було зіткане з м’якого туману, а десь у глибині прозвучав перший голос:

«Назви те, що забула з власної волі…»

Лана опинилася в знайомому просторі — шкільна бібліотека. Запах старого паперу, лаковані столи, дівчина в темно-синьому светрі, що сиділа сама. Це була вона. Тільки молодша — чотирнадцятирічна Лана, з переляканими очима й незаписаними словами в щоденнику.

Лана згадала цю мить. Саме тут, після розмови з улюбленою подругою, щось зламалось. Вона хотіла зізнатися їй у почуттях — не романтичних, а тих, що важко пояснити: відчуття глибокої прив’язаності, потреби бути поруч. Але та посміхнулась і сказала, що переїжджає. І додала:

— «Ти сильна. Ти не будеш сумувати».

І Лана посміхнулася у відповідь, не сказавши нічого. Але коли подруга пішла — плакала до самого вечора. А наступного дня… більше ніколи не говорила про це.

— Чому ти показуєш мені це? — запитала Лана.

І голос відповів:

«Бо тоді ти відреклася від частини себе. А ім’я не можна знайти, поки ховаєш біль за мовчанням.»

— Але це дитячий біль. Це було давно…

«Біль не має віку. Іноді саме він формує твоє справжнє ім’я.»

Лана підійшла до тієї версії себе й обережно поклала руку на плече дівчинки. Та озирнулась — і її очі наповнились сльозами.

— Я більше не відмовляюсь від тебе, — прошепотіла Лана. — Ти — частина мене.

Сцена розсипалась золотим пилом.

Вона знову опинилася в залі під палацом. Перед нею — дзеркало, а на ньому — одна літера: "Е".

— Це перша літера твого істинного імені, — сказала Провідниця, яка стояла тепер поруч. — Але пам’ятай: ім’я складається не лише з болю. Наступне випробування — пам’ять крові.

— Крові? — перепитала Лана.

— Твого коріння. Того, ким ти була задовго до цієї Лани. Чи готова?

— Готова.                                                                                                                                                              

Після першого випробування повітря навколо стало густішим, і простір почав пульсувати. Здавалося, сама реальність стискається і розширюється водночас, а серце Лани б’ється в унісон з ритмом невидимої сили.

Провідниця провела її до круглої зали з мармуровими підлогами. У центрі стояла старовинна чаша, вирізьблена з темного каменю. Всередині — чорнильна рідина, густа, як ніч.

— Поглянь, — сказала Провідниця. — І не відводь очей, доки не побачиш те, що завжди було частиною тебе, але приховано в крові.

Лана нахилилась — і побачила не своє відображення.

В чаші вирували образи: жінка в білих шатах біжить через ліс; хлопець із мечем, який кидає його додолу й обіймає когось у пітьмі; дівчинка біля річки, що співає мертвим птахам. Потім — інші обличчя. Древні. Сумні. І знайомі.

«Твоя душа пам’ятає більше, ніж це життя», — пролунав голос у Ланиній свідомості. — «У кожному столітті, в кожному роді ти лишала слід. Та ім’я — воно єдине. Воно не народжене — воно пробуджене.»

У спалахах видінь вона побачила жінку, схожу на себе, але з темною шкірою і волоссям до колін. Та жінка стояла на порозі храму, промовляючи слова на невідомій мові, і Лана… розуміла їх. Це були слова захисту. Клятва берегині.