Глава 2. Вежа мовчання

Ніч після повернення з Першого світу була дивною — тиха, нерухома, мов затамувала подих. Лана лежала у своєму ліжку, але сон не приходив. У голові звучали слова Алекса, образи з того дивного місця, шепіт обіцянки, яку вона щойно згадала.

Вранці все навколо здавалося інакшим. Світ ніби був тим самим, але водночас зміщеним. Її кімната, вулиця, люди — наче трохи зсунуті реальності.

Алекс з’явився на світанку, коли перші промені сонця ледь торкалися вершини гір. Він стояв біля її хвіртки, ніби знав, що вона вже чекає.

— Наступний світ чекає, — сказав він спокійно. — Світ Мовчання. Один із найнебезпечніших.

— Що там? — запитала Лана.

— Там слова вбивають. Там кожне твоє мовлення може розбудити тінь. І тільки ті, хто навчиться чути тишу, проходять далі.

Лана ковтнула повітря. Її серце калатало, але вона вже не могла відступити. Вона кивнула.

Алекс доторкнувся до її кулона — і знову розчинився світ. Тіло Лани охопив холод — зовсім інший, ніж у першому світі. Цей світ не мав кольорів. Усе було сірим — небо, земля, навіть її пальці. Звуків не було. Абсолютна тиша тиснула з усіх боків, мов крижаний покрив.

Попереду височіла вежа — темна, виснажена, але приваблива. Здавалося, що вона дихає. Над нею кружляли птахи, мовби намотували тінь на небо.

Алекс лишився за порталом. Цей світ Лана мала пройти сама.                                                                        

Лана ступила вперед. Грунт під ногами хрустів, хоч жодного звуку не було. Її рухи відлунювали в тиші, яка не мала меж. Уперше в житті вона зрозуміла, що означає справжня відсутність звуку — не просто мовчання, а зникаюча вага буття. Світ, що стирає все, що не мовчить.

Дорога до вежі була складною. Земля була всіяна уламками дзеркал, у яких вона бачила не своє відображення, а обличчя інших людей — жінка в сльозах, хлопчик із порожніми очима, старий, що щось кричав без голосу. Кожне дзеркало хотіло, щоб вона зупинилась і вдивилася довше.

Але вона йшла.

Біля підніжжя вежі стояла постать — висока, у темному плащі. Без обличчя, без тіні. Її тіло пульсувало, наче зіткане з туману.

— Ти прийшла говорити? — запитав голос, що не звучав вухами, а пролунало прямо в голові.

Лана зробила крок ближче.

— Я прийшла слухати, — подумки відповіла вона.

Постать здригнулася. Тиша навколо ніби посилилася. Сама вежа відгукнулась на її відповідь — всередині щось зашелестіло.

— Тільки тиша веде всередину. Говориш — зникаєш. — попередив голос.

Лана мовчки кивнула і ступила у ворота.

Вежа була лабіринтом. Темні коридори, гвинтові сходи, двері без ручок. На стінах — символи: око, що плаче; серце, розбите на шматки; уста, що зашиті чорною ниткою. І скрізь — тиша.

І раптом вона почула... звук.

Неголосний, ледь чутний дитячий сміх.

Він кликав її. Голос був щирим, теплим, живим. Лана не могла не піти за ним.

Вона знайшла маленьку кімнату, де сиділа дівчинка — зовсім мала, з білими очима. Вона тримала ляльку і дивилася в стіну.

— Ти чуєш мене? — подумала Лана.

Дівчинка кивнула.

— Чому ти тут?

— Бо мама обіцяла повернутись. Але замість слів лишила крик. І він мене зламав, — думка дівчинки проникла прямо в її розум.

Лана опустилась на коліна. Дівчинка торкнулась її руки.

— Я пам’ятаю тебе. Ти була в моїх снах, коли все мовчало.

Лана відчула щось дуже давнє, щось втрачено-дороге. Цей біль був не чужий. І голос дівчинки — її ж власний. Її внутрішня дитина. Її страхи, покинуті в мовчанні.

— Ти маєш пробачити себе за всі слова, яких не сказала, — прошепотіла тиша.

Сльоза покотилася по щоці Лани. Вона обійняла дівчинку — і світ навколо задрижав. Стіни вежі засвітились, символи почали плавитися, зникаючи. Гул розростався, наче сама тиша кричала.

Дівчинка зникла. Але всередині Лани щось заспокоїлось. Уперше — за багато років.

Коли вона вийшла з вежі, Алекс уже чекав.

— Ти пройшла, — сказав він. — І зберегла мовчання там, де біль просив крику.

— Я знайшла себе, яку загубила, коли була ще дитиною, — відповіла Лана. — Мене, яка не вміла говорити про те, що боліло.

Алекс усміхнувся. У небі знову загорілася зірка — друга.

— Пора до третього світу, — сказав він. — Світ Забутих Імен.

Лана підняла голову і спокійно кивнула.

Її подорож тривала.                                                                                                                                                  

Після того, як дівчинка розчинилась у світлі, Лана залишилась наодинці зі стінами, що дихали. Вежа більше не тиснула, навпаки — наче відкрилася. Темні переходи засвітились м’яким, сріблястим сяйвом, і замість безкінечного каменю перед нею з’явилися двері.

На дверях не було замка — лише вирізьблений знак у вигляді кола, через яке проходила хвиля, як подих. Усе вказувало: наступний крок — вирішальний.

Вона обережно натиснула на двері — ті розчинилися безшумно.

Всередині було дзеркало. Високе, майже в стелю, чисте, як крапля роси. У ньому відображалась вона — але не така, як була зараз. Та Лана була з потьмянілим поглядом, втомлена, ніби ввібрала в себе всі тіні, які намагалася витіснити роками.

— Ти — мовчазна версія себе, — почула вона голос у голові. — Та, яка ніколи не кричала, коли тебе ображали. Та, яка терпіла. Та, яка усміхалась, коли боліло. Подивись мені в очі.

Лана підійшла ближче. Відображення не повторювало її рухів — воно стояло рівно, дивилося знизу вгору. Очі тієї Лани наповнені були сльозами, але губи стиснуті.

— Я... відмовлялась тебе бачити, — подумала Лана. — Пробач мені.

Відображення опустило голову.

— Ти не повинна боятися свого болю. Він теж частина тебе. Але він не зобов’язаний мовчати назавжди.