РОЗДІЛ 25 Частина 2

Похорон був тихим. Саме таким, яким Джо, мабуть, і хотів би.

Без зайвих людей. Без довгих промов від тих, хто знав його тільки по роботі або бачив кілька разів за святковим столом. Без чужого жалю, від якого стає ще холодніше. Тільки свої.

Сем стояв біля Ліліт. Не плакав. І саме це було найстрашніше. Він був блідий, зібраний, занадто дорослий у своєму чорному пальті. Його рука час від часу стискалася в кулак, потім розтискалася, ніби він змушував себе триматися там, де тіло вже не знало, що робити з болем.

Алекс стояв поруч із ним. Не позаду. Поруч. Ближче, ніж дозволяє звичайна дружба. І коли Сем на секунду похитнувся, майже непомітно, Алекс просто торкнувся його ліктя. Не обійняв. Не сказав нічого. Лише дав зрозуміти: я тут. Сем не подивився на нього. Але не відсунувся.

Ліліт бачила це боковим зором. Бачила все. І нічого не відчувала так, як мала б. Світ наче покрили тонким склом. Голоси долинали здалеку. Вітер рухав траву. Хтось тихо шморгнув носом. Земля під ногами була мокра після нічного дощу.

А перед нею стояла труна. І в ній був Джо.

Людина, яка ще кілька днів тому мала повернутися додому, кинути ключі біля входу, сказати щось просте про втому, спитати, чи Сем дзвонив, і, можливо, знову відмахнутися від її питання про серце.

Тепер він лежав нерухомо. І це не вкладалося в голову. Не мало сенсу.

Ліліт не плакала. Сльози були десь глибше. Там, куди не доходить тіло. Там, де біль не витікає, а просто стає частиною крові.

Фей стояла з іншого боку від неї. Тихо. Близько. Не торкалася без потреби, але була так близько, що Ліліт відчувала її тепло. Це допомагало більше, ніж слова.

Священник говорив щось про спокій. Про дорогу. Про пам’ять.

Ліліт не слухала. Вона дивилася на руки Сема. Такі схожі на Джо. Не повністю. Ні. У Сема були її рухи, її нервова швидкість, її звичка стискати пальці, коли треба мовчати. Але форма долоні, лінія пальців, щось у тому, як рука лежала вздовж тіла, — усе це було від батька.

І раптом її вдарило. Не труна. Не земля. Не чорний одяг. А рука Сема.

Жива. Тепла. Така, що ще буде торкатися чашок, дверей, книжок, чужих рук, життя. Джо не зник повністю.

Вона знала це розумом і до цього. Але зараз воно вперше дійшло не як думка, а як щось болісно справжнє.

Він залишився в синові. У його впертості. У його здатності стискати зуби й мовчати, коли всередині все розсипається. У тому, як він дивився на землю й не дозволяв собі впасти.

Сем зробив крок уперед. Один. Потім ще один.

Ліліт хотіла піти за ним, але не змогла. Ноги ніби вросли в землю. Нік, який стояв трохи позаду, ледь змістився ближче.

 Не до Сема. До неї.

Так, щоб у разі чого встигнути підхопити.

Вона відчула це, навіть не дивлячись. Її охоронець. Її наставник. Її вічний біль у дупі, якого вона колись обрала сама й не мала жодного права повернути назад. І зараз саме його присутність тримала її на ногах.

Сем зупинився біля труни. Довго мовчав. Так довго, що Ліліт перестала дихати.

Потім він сказав:

— Я справлюся, тату.

Голос був тихий. Рівний.  І від цього Ліліт ледь не склалася навпіл.

— Я не знаю як, — додав Сем уже тихіше. — Але справлюся.

Алекс опустив голову. Фей заплющила очі. Нік відвернувся на мить.

Навіть Джейсон, що стояв трохи далі, стиснув щелепу так, ніби це слово вдарило і його.

Сем ковтнув повітря.

— Я передам мамі, коли вона забуде, що треба дихати.

Це прозвучало майже просто. Майже як Сем. І саме тому було нестерпно.

Ліліт закрила рот рукою. Не щоб стримати крик. Щоб утримати себе в тілі.

Сем повернувся до неї. Підійшов. На секунду зупинився поруч, ніби не знав, що робити далі. А потім узяв її за руку.

Міцно. Так, як тримав у дитинстві, коли боявся загубитися в людному місці. Тільки тепер він тримав не тому, що боявся сам. А тому, що боявся за неї.

Ліліт повільно повернула голову. Подивилася на нього. І на одну коротку мить побачила Джо.

Молодого. Живого. З тим самим теплом у погляді, яке ніколи не було гучним, але завжди було поруч.

Вона різко вдихнула. Заплющила очі. Коли відкрила, перед нею знову був Сем.

Її син. Її живий доказ, що любов не закінчується там, де закінчується тіло.

Ліліт стиснула його руку у відповідь. Не сильно. Але достатньо.

Сем зрозумів. Він завжди розумів її там, де іншим треба було десять пояснень.

— Я тут, — сказав він тихо.

Вона кивнула. Не змогла відповісти. Земля впала першою грудкою.

Глухий звук. Короткий. Остаточний.

Ліліт здригнулася всім тілом. Не від страху. Від правди.

Фей одразу торкнулася її плеча.

Легко. Жіноче, м’яке, без тиску.

— Дихай, — прошепотіла вона.

Те саме слово. Те саме, яке Джо сказав останнім.

Ліліт повернула до неї обличчя. І в очах нарешті з’явилися сльози.

Не багато. Одна. Потім друга.

Фей нічого не сказала. Просто обійняла її. Не міцно, не демонстративно, а так, як обіймають людину, яка ще не готова впасти, але вже не може стояти сама.

Ліліт спершу завмерла. Потім притулилася до неї. Ледь. Майже непомітно.

Але Фей відчула. І тримала. Поки земля падала.

Поки Сем стояв поруч і не відпускав її руку. Поки Алекс дивився на брата так, ніби мовчки обіцяв не залишити його самого навіть тоді, коли той почне відштовхувати.

Поки Джейсон стояв трохи далі й переживав втрату так, як умів: мовчки, нерухомо, з тією страшною внутрішньою тишею, яка в нього завжди приходила замість крику.

Нік дивився саме на нього. Не на Ліліт. На Джейсона.

І вперше за довгий час у його погляді не було ні злості, ні іронії, ні звичної готовності вкусити. Тільки розуміння. Джейсон втратив друга.

Можливо, сам ще не назвав би це так вголос. Можливо, пізніше, у кабінеті, коли захоче сказати щось про роботу й згадає, що Джо більше немає. Можливо, у машині, де мовчання на сусідньому сидінні буде вже не зручним, а порожнім.