РОЗДІЛ 25 Частина 1

Вони поверталися пізно.

День був важким. Затягнута зустріч, нервові переговори, де кожне слово доводилося витягувати силою, потім переліт із сухим повітрям, втомленими обличчями навколо і тим неприємним відчуттям у тілі, коли вже не хочеться ні говорити, ні думати.

Коли вони вийшли з терміналу, місто зустріло їх нічним теплом і тишею.

Джо йшов поруч із Джейсоном, але трохи повільніше.

Не настільки, щоб це помітив хтось чужий. Але Джейсон помітив.

— Ти як? — коротко запитав він.

— Нормально. Просто втомився.

Він сказав це звично. Майже автоматично. Так, як говорив останні місяці, коли зупинявся на секунду довше, ніж треба, або торкався грудей і одразу вдавав, що нічого не сталося.

Джейсон не відвів погляду.

— Джо.

— Не починай, — видихнув той. — Я просто хочу додому.

Вони зробили ще кілька кроків. І раптом Джо зупинився. Рука різко лягла на груди. Не так, як раніше. Не мимохідь, не на секунду, не з тією звичною спробою зробити вигляд, що це дрібниця.

Пальці вчепилися в сорочку. Він вдихнув глибоко, занадто глибоко, але повітря ніби не дійшло до легень.

— Джейс…

І цього було достатньо. Джейсон уже тримав його під руку.

— Сідай.

— Зараз… відпустить…

— Ні.

Тихо. Жорстко. Без місця для суперечки. Джо спробував щось сказати, але не зміг. Обличчя втратило колір. Ноги підкосилися, і Джейсон опустив його на найближчу лаву.

Телефон уже був у руці. Адреса. Симптоми. Вік. Біль у грудях. Утруднене дихання.

Голос Джейсона залишався рівним. Надто рівним. Джо дивився на нього знизу вгору, важко дихаючи, і спробував усміхнутися.

— Ти… командуєш навіть швидкою?

— Мовчи.

Джо на мить заплющив очі. Усмішка зникла. Цього разу він не сперечався. Бо біль не відпускав. І десь між одним уривчастим вдихом та іншим він зрозумів: це не так, як раніше.

Раніше відпускало. Цього разу — ні.

Далі все стало швидким і чужим. Світло швидкої. Руки парамедиків. Наліпки на грудях. Кардіограма. Короткі питання, на які Джо відповідав уривками. Погляди лікарів, які вони намагалися заховати за професійною зібраністю.

Джейсон бачив усе. І розумів.

У машині швидкої було тісно. Сирена різала ніч, світло миготіло по стінах, по металу, по обличчю Джо. Він лежав, трохи повернувши голову до Джейсона. Блідий. Виснажений. Але очі залишалися ясними.

Занадто ясними.

— Джейсон…

— Я тут.

Він нахилився ближче. Джо не одразу заговорив. Перечекав біль. Зібрав повітря. І тільки тоді сказав:

— Послухай мене.

— Зараз не треба.

— Треба.

Голос був слабкий, але впертий. Той самий Джо. Тільки без захисту. Без побутової легкості. Без спроб зробити вигляд, що все минеться.

— Я не знаю, скільки в мене є часу, — сказав він тихо. — Тому не перебивай.

Джейсон замовк. Джо дивився прямо на нього.

— Я хочу подякувати тобі.

Джейсон ледь помітно напружився.

— Джо…

— Не перебивай.

Він ковтнув повітря. Важко. З болем.

— За життя, яке в мене було останні роки. За те, що ти дав мені більше, ніж я колись міг уявити. Не тільки роботу. Не тільки можливості.

Він зробив паузу наче не вистачало повітря. 

— Ти дав мені світ ширший, ніж той, у якому я жив.

Джейсон не рухався.

— І дружбу, — додав Джо. — Таку, якої в мене, мабуть, ніколи не було.

Ці слова впали між ними тихо. Без красивості. Без пафосу. Саме тому вони вдарили в саме серце..

— Я не був ідеальним чоловіком, — продовжив Джо. — І не був ідеальним батьком. Я багато чого не розумів. Багато чого бачив занадто пізно. Але я прожив своє життя. Своє, розумієш?

Він важко вдихнув.

— І завдяки тобі воно стало більшим.

Джейсон стиснув щелепу. Йому хотілося сказати, що це не кінець. Що лікарі ще нічого не сказали. Що треба мовчати, берегти сили, чекати.

Але Джо дивився на нього так, що брехня не проходила. Не між ними. Не зараз.

— Я йду без страху, — сказав Джо.

Джейсон заплющив очі на одну мить.

— Не кажи так.

— Кажу, бо це правда.

Джо говорив усе повільніше, але кожне слово тримав міцно, ніби боявся випустити його й не встигнути.

— Я не хочу йти. Це різні речі. Але я не боюся. Сем виріс. Ліліт жива. У мене було більше, ніж я колись смів хотіти.

Він перевів подих.

— Але вони…

Голос зламався, і Джо на секунду замовк. Джейсон нахилився ближче.

— Вони не залишаться самі.

Джо подивився на нього. Не як людина, яка просто чекає заспокоєння. Як чоловік, який просить не обіцянку — клятву.

— Стань для неї опорою.

Джейсон завмер. Джо побачив це.

— Не рятівником. Не тим, хто вирішуватиме за неї. Вона такого не пробачить. Просто опорою.

Він стиснув пальці на ковдрі.

— Їй буде це потрібно, навіть якщо вона буде казати, що ні.

Джейсон мовчав.

— Вона сильна, — сказав Джо. — Але я її знаю. Вона може закам’яніти у своєму болю. Може зробити з моєї втрати клітку й назвати це вірністю.

Це було так точно, що Джейсону стало боляче фізично.

— Не дай їй там залишитися.

— Не дам.

Одне слово. Рівне. Тверде.

Джо дивився ще кілька секунд, ніби перевіряв, чи можна йому вірити. Потім ледь кивнув.

— Добре.

Сирена стихла. Машина різко загальмувала біля лікарні. Двері відчинилися. Біле світло вдарило в очі. Руки лікарів. Ноші. Голоси.

Джо ще встиг повернути голову.

— Якщо Сем не встигне…

Джейсон нахилився.

— Сам скажеш.

Джо дуже повільно заплющив очі. Не погодився. Не заперечив. Просто вже не мав сили сперечатися зі світом, який не слухався.

Ліліт приїхала швидко. Вона не пам’ятала дороги. Не пам’ятала, чи взяла куртку, чи зачинила двері, чи сказала щось Семові по телефону. Усе було ніби за склом. Глухо. Далеко. Неважливо.