РОЗДІЛ 15 Частина 2

День народження Алекса був гучним, теплим і трохи хаотичним, як і має бути день народження хлопця, у дворі якого зібралися діти, дорослі, подарунки, кульки й занадто багато їжі.

У повітрі пахло м’ясом із гриля, димом, свіжою травою і солодким кремом. Діти носилися між столами, хтось уже встиг перекинути склянку з соком, хтось доводив, що подарунки треба відкривати до торта, а хтось кричав це так голосно, ніби від цього залежала доля свята.

Алекс був у центрі всього цього. Усміхався, відповідав на привітання, приймав подарунки, навіть сміявся, коли хтось сказав щось справді дурне. Але раз за разом його погляд тікав до воріт.

Швидко. Майже непомітно. Наче випадково. Тільки Джейсон бачив. Алекс чекав. Ліліт запізнювалася, а на неї це було не схоже.

Фей підійшла до нього збоку й подала склянку соку.

— Ти забув пити.

— Я не хочу.

— Ти не хочеш чи просто дуже зайнятий тим, що не дивишся на ворота?

Алекс різко повернув до неї голову.

— Я не дивлюся.

— Звичайно.

Вона сказала це так м’яко, що сперечатися стало майже неможливо. Алекс узяв склянку, зробив ковток і знову спробував надати обличчю спокійного вигляду.

— Я просто перевіряю, чи всі приїхали.

— Дуже відповідально.

— Мені вже тринадцять. Я можу бути відповідальним.

Фей ледь усміхнулася.

— Можеш. Але сьогодні тобі можна просто чекати.

Алекс нічого не відповів, тільки подивився вбік. 

Фей не стала продовжувати, не почала пояснювати й заспокоювати. Просто постояла поруч ще кілька секунд, ніби прикрила його від чужих поглядів, і відійшла.

На другому поверсі біля вікна стояв Джейсон. Він бачив це все: і як Алекс удавав, що не чекає, і як Фей сказала рівно стільки, скільки треба, і як його син знову повернув погляд до воріт, щойно залишився сам.

Джейсон не спускався одразу. Іноді дитині треба дати право чекати без пояснень.

Ворота відчинилися тоді, коли Алекс уже майже змусив себе не дивитися.

Машина Джо заїхала у двір повільно. Спершу вийшов Джо, потім Сем із пакетом у руках, уже щось говорячи батькові через плече. А тоді — Ліліт.

Вона вийшла останньою. У світлій сукні, з волоссям, зібраним м’якше, ніж зазвичай, із тонким шрамом над бровою, який майже губився, якщо не знати, куди дивитися. Вона на секунду поправила край сукні, підняла голову й окинула поглядом двір.

Алекс бачив не шрам. Він бачив, що вона прийшла. Справді прийшла.

Його обличчя змінилося так швидко, що Джейсон біля вікна навіть не встиг видихнути. Алекс зірвався з місця й побіг. Не стримано пішов. Не зробив вигляд, що просто хоче привітатися. Побіг.

— Ліліт!

Вона тільки встигла повернутися на голос, коли він врізався в неї обіймами. Сильно, відкрито, по-дитячому, так, як не обіймають просто гостю на дні народження.

Ліліт на мить завмерла, зовсім коротко, а потім обійняла його у відповідь так тепло й міцно, що Алекс притиснувся ще сильніше.

— Ти прийшла, — видихнув він їй у плече.

— Звичайно, прийшла, — сказала вона тихо. — Це ж твій день.

— Ти запізнилася.

— Вирішила додати драматизму.

— У тебе вийшло.

— Я старалась.

Він нарешті відступив, але не одразу відпустив її руку, наче на секунду забув, що так можна не триматися. Ліліт це помітила і не забрала руку.

Сем стояв поруч із пакетом і дивився на них без ревнощів.

Можливо, ще рік тому він би приревнував. Можливо, образився б, що хтось отак кидається до його мами й притискається до неї, ніби теж має право. Але тепер ні. Він пам’ятав ту ніч, коли Ліліт лежала в лікарні, а Алекс не говорив зайвого, не робив вигляд, що знає всі відповіді, просто був поруч. Саме так, як тоді треба було.

Після тієї ночі Алекс перестав бути просто другом. Сем ще не вмів красиво це назвати, та й не хотів.

Брат — було достатньо.

І якщо мама зараз обіймала його брата, хіба це могло бути погано?

Сем прочистив горло, роблячи вигляд, що йому просто незручно тримати пакет.

— Можна я теж привітаю іменинника, чи у вас тут уже фільмосцена ?

Алекс швидко відступив від Ліліт, ніби тільки тепер згадав, що вони не самі.

— Ти, як завжди, запізнюєшся.

— Я приїхав разом із ними, генію.

— Ти все одно міг вийти з машини швидше.

— Я ніс подарунок. Це відповідальна місія.

Алекс узяв пакет і потряс біля вуха.

— Тут щось особливе?

Сем подивився на нього, потім на Ліліт і знову на Алекса.

— Так, — сказав він уже без жарту. — Таке, як ти.

Алекс кліпнув.

— Я особливий?

Сем знизав плечима, але усмішка стала м’якшою.

— Для мене — дуже.

Він кинув короткий погляд на Ліліт.

— Для нас.

Алекс нічого не відповів одразу. Лише сильніше стиснув пакет, а потім, щоб не стояти з відкритим серцем посеред двору, хмикнув:

— Це було майже мило.

— Не звикай.

— Не встигну.

Вони переглянулися й засміялися просто як свої.

Ліліт стояла поруч і дивилася на них так, ніби в цю секунду отримала подарунок не менший, ніж Алекс.

Коли Джейсон спустився вниз, вони вже стояли разом. Джо говорив щось Фей, Сем намагався довести Алексу, що подарунок треба відкривати з правильного боку, а Ліліт спостерігала за цим із таким виразом, ніби дуже хотіла втрутитися й остаточно зіпсувати педагогічний процес.

— На вас не схоже, — спокійно сказав Джейсон, простягаючи руку Джо. — Ви запізнилися.

Джо потис її й усміхнувся.

— Вона сьогодні довше, ніж зазвичай, дивилася в дзеркало.

Ліліт повільно повернула до нього голову.

— Зрадник.

— Я подав інформацію дипломатично.

— Ти здав мене з потрохами.

— Але з любов’ю.

Сем зробив крок убік, ніби про всяк випадок. Алекс залишився ближче. Йому було цікаво.

Джейсон подивився на Ліліт.

Джо сказав це просто, майже жартома. Він не знав, чому вона справді довше стояла перед дзеркалом. Не міг знати до кінця.