РОЗДІЛ 14 Частина 2

Лікарня зустріла їх тишею. Не тією, що заспокоює. Іншою. Білою, стерильною, натягнутою до межі. Такою, у якій кожен крок звучить надто голосно, а кожен вдих здається чужим.

Нік ішов поруч із Джейсоном і вперше за довгий час не шукав, що сказати. Зазвичай слова знаходилися самі. Грубі, їдкі, зайві, рятівні. Він кидав їх перед собою, як ножі, щоб ніхто не підійшов ближче, ніж треба. А зараз ножів не було. Були тільки кадри.

Ліліт біля машини. Її голос.

«Я віддала вам речі. Не себе.»

«Я краще помру.»

І кров на обличчі чоловіка, в яке вона плюнула.

Нік стиснув щелепу. Він бачив її в реанімації. Бачив те, що від неї залишили. Бачив руки, пальці, обличчя, тіло, яке майже не схоже на живу людину. Тоді його зламало саме це: вона була там, але він не міг знайти її під усім тим болем.

А тепер він побачив інше. Не що з нею зробили. Ким вона була, поки це робили. І це добивало сильніше.

Джейсон зупинився біля дверей закритого відділення. Повернув голову до нього.

— Ти можеш зачекати в коридорі.

Нік повільно подивився на брата.

— Ти сьогодні вирішив померти від дурної фрази?

Джейсон не змінився в обличчі.

— Я кажу не як лідер.

— А як хто? Турботливий старший брат? Не починай, а то мене знудить прямо на цю стерильну підлогу.

— Як той, хто бачив те саме відео.

Нік замовк. Тому що на це не було чим ударити. Джейсон говорив тихо:

— Ти не зобов’язаний бути сильним у першу секунду.

Нік коротко засміявся. Сухо. Без радості.

— Я не знаю, чи помітив ти, але вона лежала на бетоні не в першу секунду. І в реанімації теж не в першу. Тож я трохи запізнився з правом бути слабким.

Джейсон дивився на нього довго. Потім лише кивнув і відчинив двері.

У коридорі пахло ліками, кавою з автомата й людською втомою. Фей стояла біля поста медсестер із планшетом у руках. Волосся було зібране абияк, обличчя бліде від недосипу, але очі — ясні. Зібрані. Живі.

Коли вона побачила Ніка, у її погляді щось м’яко змінилося. Не тривога.Не ревнощі. Не стара відстань. Тепло.

Те саме, від якого в нього всередині щоразу ставало незручно, бо він досі не звик, що після трьохсот років втечі вона більше не стоїть десь далеко. Вона тут. Дивиться на нього так, ніби має право бачити навіть те, що він сам від себе ховав. І має. Тепер має.

— Вона прокинулася хвилин п’ятнадцять тому, — сказала Фей тихо. — Дуже слабка. Говорити може, але мало. Без довгих розмов.

— Це ти Ліліт скажи, — буркнув Нік. — Вона навіть із того світу, мабуть, повернулась із коментарями.

Фей ледь помітно усміхнулася.

— Один уже був.

Нік підняв очі.

— Який?

— Вона запитала, чи її обличчя все ще при ній.

На секунду стало тихо. Потім Нік видихнув крізь ніс щось майже схоже на сміх. Майже.

— Звісно, запитала.

Фей підійшла ближче. Не торкнулася його при Джейсоні, не зробила нічого зайвого. Тільки зупинилася поруч, досить близько, щоб він відчув її тепло.

— Вона ще не все пам’ятає, — сказала Фей. — Уривками. Тіло пам’ятає більше, ніж голова. Тому обережно.

— Я не збираюся їй розповідати відео в деталях.

— Я знаю.

Вона сказала це так просто, що Нік на секунду глянув на неї гостріше.

— Знаєш?

— Так.

Фей дивилася прямо.

— Ти не такий жорстокий із тими, хто тобі довірився.

Ця фраза лягла не на шкіру. Глибше. Нік відвів погляд першим.

— Не роби з мене добру людину.

— Я й не роблю.

На її губах з’явилася дуже тиха, майже втомлена усмішка.

— Я добре тебе знаю.

Це мало б прозвучати легко. Але вдарило ніжністю. Нік ковтнув, потім нахилився до неї трохи ближче й тихо сказав:

— Не йди далеко.

Фей не здивувалася. Не пожартувала. Просто кивнула.

— Я поруч.

Джейсон бачив це. І нічого не сказав. Можливо, тому, що вже давно мав знати: є речі, у які не треба втручатися навіть лідеру клану.

Фей відчинила двері палати.

— Недовго. І якщо вона почне вдавати, що їй краще, ніж є, не вірте. Вона бреше жахливо.

Нік підняв брову.

— О, це ми ще перевіримо. Брехати жахливо — моя територія.

— Саме тому я й кажу.

Вона відступила. Джейсон увійшов першим. Нік — слідом.

Палата була напівтемна. Світло біля ліжка приглушене, м’яке. Апарат уже не кричав, не різав повітря панікою. Лише рівно відміряв життя.

Ліліт лежала на високій подушці. Бліда. Виснажена. З пов’язками на руках. Із синцями, які ще не встигли зникнути, із набряками, зі слідами чужої жорстокості, які не могла сховати навіть лікарняна напівтемрява.

Але це вже була вона. Не тіло з реанімації. Не останній кадр на бетоні.

Вона. Жива. Її очі були відкриті. Втомлені, трохи затуманені ліками, але свідомі. Коли двері відчинилися, вона повільно повернула голову.

Спочатку побачила Джейсона. У її погляді стало щось м’якше. На секунду. Так тихо, що Нік не мав би помітити. Але помітив.

Потім вона побачила його. І затрималася довше.

Нік раптом зрозумів, що знову не знає, куди подіти руки. Це починало дратувати. Він, здається, міг убити людину ложкою, якщо дуже постаратися, але не міг нормально стояти біля лікарняного ліжка жінки, яка ледве вижила й усе одно дивилася так, ніби зараз щось скаже.

Ліліт помітила. Її губи ледь сіпнулися.

— Ого, — прошепотіла вона.

Голос був хрипкий. Слабкий. Наче кожне слово проходило через наждак.

Фей одразу зробила крок уперед, але Ліліт ледве помітно підняла пальці. Мовляв, не треба.

— Я померла… чи ти справді мовчиш?

Нік заплющив очі на секунду. Джейсон дуже тихо видихнув.

— На жаль для тебе, — сказав Нік, підходячи ближче, — ти жива. А я просто намагаюся поводитися пристойно. Мені сказали, що це корисно для пацієнтів.

Ліліт перевела погляд на Фей.

— Це ти його зламала?