РОЗДІЛ 11 Частина 3

Дорога додому пройшла майже без слів. Джо вів машину, дивлячись перед собою, але насправді дороги не бачив.

Фари розрізали ніч. Світло лягало на асфальт, зникало під колесами, знову з’являлося попереду. Світ жив. Машини проїжджали повз. Десь горіли вікна. Хтось повертався додому, хтось ішов на зміну, хтось сміявся в телефон.

А в нього перед очима стояла тільки вона. Не палата. Не апарати. Не білі стіни. Вона. Те, що від неї залишилося.

Пальці Джо сильніше стиснули кермо. Він бачив її різною. Сердитою. Втомленою. Смішною. Надто голосною зранку, коли ще сам не прокинувся. Тихою ввечері, коли думала, що ніхто не бачить. Сильною настільки, що іноді це дратувало, бо поряд із такою силою легко відчути себе зайвим.

Він бачив її після сварок. Після сліз. Після днів, коли життя ніби вичавлювало з неї все, а вона все одно вставала, робила каву й питала, де Сем знову загубив шкарпетки. Але те, що він побачив у лікарні…

Це не вкладалося ні в одну пам’ять. Він на мить заплющив очі. Ні. Не можна. Не за кермом. Не при дітях. Він розплющив очі й змусив себе дивитися на дорогу. На задньому сидінні було тихо.

Сем сидів біля вікна, але не дивився в нього. Погляд застиг десь далеко, за склом, за ніччю, за всім, що ще можна було назвати нормальним.

Алекс сидів поруч. Не говорив. Не намагався втішати. Просто був і  саме це зараз мало значення.

Джо глянув у дзеркало заднього виду. Побачив їх обох — дві дитячі постаті, занадто тихі для свого віку. Сем тримав руки на колінах, пальці стиснуті. Алекс сидів так близько, що їхні плечі майже торкалися.

Не ліз. Не питав. Не відсувався. Просто тримався поруч.

Джо відвів погляд назад на дорогу й уперше за цей вечір зміг вдихнути трохи глибше.

Добре, що він тут. Ця думка прийшла чітко.

Те, чого він зараз не міг дати Сему, давав йому Алекс. Не словами. Не дорослими поясненнями. А тим, що сидів поруч і не дозволяв йому провалитися в цей страх одному.

Коли вони зайшли додому, ніхто не поспішав розходитися. Будинок зустрів їх тишею. Не спокійною. Чужою.

Такою, яка з’являється, коли хтось має бути вдома, але його немає. Коли все стоїть на місцях, але повітря вже не те.

На кухонному столі залишилася чашка Ліліт. Звичайна чашка. Нічого особливого. Сем побачив її одразу. І зупинився.

Джо теж побачив. На секунду йому захотілося взяти ту чашку й прибрати. Заховати. Зробити так, щоб вона не стояла там, як доказ: ще зранку все було інакше.

Але він не прибрав. Не зміг.

— Лягайте спати, — сказав він тихо.

Голос прозвучав рівно. Надто рівно для людини, в якій усе трималося на останніх нитках.

Сем повільно повернув до нього голову.

— Я не хочу спати.

— Знаю.

Джо підійшов ближче.

Хотів торкнутися його плеча, але зупинився на пів руху. Наче боявся, що якщо доторкнеться, Сем розсиплеться. Або він сам.

Тоді все-таки поклав руку йому на плече.

— Але треба хоча б лягти.

Сем ковтнув повітря.

— Вона виживе?

Питання вдарило прямо. Без підготовки. Без захисту.

Джо подивився на нього. На свого сина, який ще вчора сперечався через дурниці, злився, якщо програвав у басейні, і міг десять хвилин шукати річ, яка лежала перед носом. На хлопчика, який сьогодні стояв у лікарняному коридорі й пропонував власну кров, бо мама мала жити.

Джо не знав, що відповісти. Тому сказав єдине, що міг:

— Вони роблять усе.

Сем дивився на нього.

— Це не відповідь.

— Знаю.

Джо присів перед ним. Ненадовго. Просто щоб бути нижче. Ближче. Не зверху, не як дорослий, який зараз має все пояснити, хоча сам нічого не розуміє.

— Я не знаю, Семе.

Голос зламався ледь помітно, але Сем почув.

— Але вона жива. Чуєш? Вона жива. І поки вона жива, ми тримаємося за це.

Сем кивнув. Раз. Майже непомітно.

— Я міг дати кров, — сказав він тихо.

Джо заплющив очі. На одну секунду.

— Знаю.

— Вони не взяли.

— Бо ти дитина.

— Я не дитина.

Джо відкрив очі й подивився на нього так, ніби саме ці слова боліли найбільше.

— Сьогодні ти мав право бути дитиною.

Сем відвів погляд. Не погодився. Але й не сперечався.

Алекс стояв трохи осторонь, мовчки. Джо підняв на нього очі.

— Дякую, що поїхав із нами.

Алекс на секунду розгубився. Наче не очікував, що хтось зараз подумає про нього.

— Я не міг не поїхати.

Сказав просто без прикрас.  Джо кивнув.

— Залишся сьогодні.

Алекс подивився на Сема. Потім знову на Джо.

— Добре.

Сем нічого не сказав, але  його плечі ледь опустилися. Наче одна маленька частина страху все-таки відступила.

— Ідіть, — тихо сказав Джо. — Я зараз подзвоню Джейсону. Якщо буде щось нове — одразу скажу.

Сем хотів щось відповісти. Передумав. Розвернувся й пішов до кімнати.

Алекс — за ним. Без питань. Без зайвих слів.

Коли двері за ними зачинилися, Джо залишився стояти посеред кухні. Сам. Тільки тепер.

Він повільно провів рукою по обличчю. Наче міг стерти з себе лікарню. Її обличчя. Її руки. Те, як вона лежала . Те , як він не впізнав її в першу секунду.

І найстрашніше — те, що впізнав у другу.

Бо це все одно була вона. Його Ліліт. Його фенікс. Та, що завжди піднімалася. Та, що могла сваритися з ним через дрібницю, а через п’ять хвилин сміятися так, ніби нічого не сталося.

Та, що витягувала інших, навіть коли сама ледь стояла. І тепер вона лежала там. Побита настільки, що навіть життя в ній трималося на чужих руках, чужій крові, чужих рішеннях.

Джо сперся руками на стіл. Голова опустилася. Він не плакав. Не тому, що не хотів. Просто сліз ще не було. Був шок. Порожній, глухий, важкий. Він стояв так кілька секунд. Потім погляд знову впав на її чашку.

І от тоді щось у ньому здригнулося. Не зламалося. Ні.

Просто дало тріщину. Він повільно взяв чашку в руки. Вона була холодна. Звичайна кераміка. Без жодного значення для когось іншого.