РОЗДІЛ 11 Частина 2

Фей повернулася за кілька хвилин. На обличчі знову був спокій. Не той, який означає, що все добре. Інший. Лікарський, зібраний. Такий, яким закривають усе людське, щоб руки не тремтіли тоді, коли не мають права.

Джейсон стояв біля ліжка Ліліт. Не рухався. Дивився на неї так, ніби силою погляду міг змусити реальність виправитися.

Фей зупинилася біля дверей.

— Усе готово.

Він не одразу повернув голову.

— Вона витримає?

Фей мовчала секунду. Надто довгу секунду.

— Я не знаю.

Вона сказала це чесно, без м’якої брехні. Джейсон кивнув, ніби саме таку відповідь і чекав.

— Але якщо ми не спробуємо, — додала вона тихіше, — вона не витримає точно.

Він знову подивився на Ліліт. На апарати, на пов’язки. На її обличчя, у якому майже неможливо було впізнати ту жінку, яка ще кілька днів тому стояла в його домі й говорила так, ніби весь їхній старий світ не мав над нею жодної влади.

— Починай.

Фей підійшла до другого ліжка, яке вже поставили поруч.

— Лягай.

Джейсон зняв піджак, відклав на стілець і ліг без зайвих запитань. Рухи точні. Спокійні. Майже холодні, тільки очі видавали його. Він не відводив їх від Ліліт.

Фей підключила систему швидко. Катетери. Трубки. Затискачі. Медичні рухи, за якими ховалося щось значно старіше за медицину. Зі сторони це могло виглядати як звичайне переливання.

Одна людина дає кров іншій. Ще одна спроба втримати життя, але тут не було нічого звичайного.

Темна кров повільно рушила по трубці. Від нього — до неї.

Фей перевірила показники.

— Це тільки перший етап, — сказала вона. — Переливання має дати її тілу шанс витримати ритуал. Без цього вона просто не відповість.

Джейсон мовчав.

— Тобі може стати слабко.

— Не стане.

Фей підняла на нього погляд.

— Джейсоне.

— Роби, що потрібно. 

Він сказав це спокійно,  занадто спокійно . Фей стиснула губи.

— Я буду поруч. Якщо щось піде не так — я зупиню.

— Не зупиняй зарано.

Вона завмерла.

— Я не дам тобі вбити себе разом із нею.

Він нарешті подивився на неї.

— Я не прошу.

— Добре.

Фей випрямилася.

— Тоді не змушуй мене вибирати.

Кілька секунд вони дивилися одне на одного. Потім Джейсон ледь кивнув.

Фей перевела погляд на Ліліт. На мить у її обличчі щось здригнулося. Не як у лікаря, а як  у Фей.

— Я перевірю інструменти для другого етапу й повернуся.

Вона вже рушила до дверей, коли голос Джейсона зупинив її:

— Вона мене чує?

Фей обернулася. Подивилася на Ліліт. Потім на нього.

— Малоймовірно. Вона в глибокій медикаментозній комі.

Він мовчав.

— Але іноді, — додала Фей тихіше, — ми не знаємо всього.

Це була не надія. Не зовсім… але для нього цього вистачило.

Фей вийшла.

Двері зачинилися тихо. У палаті залишилися тільки вони двоє. Він , вона і звук апаратів.

Рівний. Холодний. Упертий.

Джейсон лежав нерухомо, відчуваючи, як кров повільно йде з нього до неї.

Це не боліло. Не фізично. Фізичний біль був простим. Чесним. Його можна було витримати, перетерпіти, заглушити, перетворити на дію.

А от це…

Він дивився на її руку. На пов’язки. На пальці, які тепер здавалися такими крихкими, що навіть думка про дотик була нестерпною.

Ще зовсім недавно ці руки жестикулювали перед ним, коли вона сперечалася.

Живі, нетерплячі іноді злі … Людські, а тепер вони лежали нерухомо. І він нічого не міг зробити, крім як віддавати кров і чекати.

Чекати було найгірше. П’ятсот років він звик вирішувати. Наказувати. Захищати. Контролювати. Прораховувати на кілька ходів уперед. Виживати там, де інші ламалися, а зараз усе його життя, весь досвід, уся влада, усі правила, які він будував довкола себе, нічого не важили.

Ліліт лежала поруч і могла померти.

Він заплющив очі. На мить. Потім відкрив і подивився на неї вже інакше. Не як на жінку з пророцтва. Не як на кров, яка може врятувати його клан і навіть не  як на відповідальність, яку він сам привів у свій дім.

Як на людину. Як на Ліліт.

— Нік був правий, — сказав він тихо. — Ти навіть не уявляєш, у що влізла.

Голос прозвучав чужо в цій стерильній тиші. Занадто живо. Він замовк. Чекав, що зупиниться.

Не зупинився.

— Не так мало бути.

Він подивився на її обличчя й відчув, як щось стискає груди.

— Ти мала прийти. Розсердитися. Сказати Ніку щось таке, після чого він би ще тиждень робив вигляд, що йому байдуже.

Ледь помітна тінь усмішки торкнулася його губ і відразу зникла.

— Мала сперечатися. Дратувати. Ламати наші правила своїми питаннями. Змушувати Алекса сміятися там, де він завжди мовчав.

Він ковтнув повітря.

— А не лежати отак.

Апарат пискнув рівно. Байдужо. Наче світові все одно, що саме в ньому зараз тріщить. Джейсон довго мовчав. Потім заговорив нижче:

— Я казав собі, що це просто обов’язок. Ще одна відповідальність. Ще один розрахунок.

Він дивився на кров у трубці. На темну лінію між ними.

— Я не помітив, коли це стало брехнею.

Слова вийшли самі. Він сказав їх тихо і дуже легко ніби сам не очікував і саме тому страшно.

Він повернув голову до стелі. Ненадовго. Наче не міг дивитися на неї, коли говорив далі.

— П’ятсот років достатньо, щоб навчитися не відчувати. Принаймні я дуже хотів у це вірити.

Його губи ледь стиснулися.

— Достатньо, щоб зробити з контролю дім. З правил — стіни. З холоду — спосіб не померти всередині ще раз.

Він закрив очі. І пам’ять прийшла швидко. Занадто швидко. Вогонь, крики, кров. Батькова рука. Материне обличчя і  жіночий голос, який колись здавався любов’ю, а виявився дверима, через які смерть увійшла в його дім.

Джейсон відкрив очі. Повернувся в теперішнє.

До білого світла. До Ліліт. До крові між ними.