РОЗДІЛ 22 Частина 2

Джо поїхав дуже рано. Ще до того, як дім остаточно прокинувся. До кави. До шуму води у ванній. До Семового сонного бурчання з кімнати, коли він зазвичай щось шукав і не знаходив, хоча воно лежало просто перед ним.

Ліліт стояла біля дверей у довгій домашній кофті, з руками, схрещеними на грудях, і дивилася, як він застібає куртку.

— Ти міг би перенести.

— Не міг.

— Це була не пропозиція. Це була спроба посваритися з реальністю.

Джо тихо посміхнувся.

— І як?

— Поки що реальність перемагає, але день тільки почався.

Він підійшов ближче й провів рукою по її волоссю. Дуже просто. Без драматичності, так, як робив це багато років: коли йшов на роботу, коли повертався пізно, коли не знав, що сказати, але хотів торкнутися, щоб між ними не залишалося порожнього місця.

— Я повернуся швидко.

— Ти завжди так кажеш.

— І майже завжди повертаюся.

— “Майже” — погане слово для чоловіка, який їде вранці й залишає мене з підлітком, що вчора отримав медаль і тепер вважає себе напів легендою.

Джо засміявся тихо, щоб не розбудити Сема.

— Він має право.

— Має, але жити з напів легендою буду я.

— Ти впораєшся.

— Я знаю. Просто мені треба було поскаржитися.

Він нахилився й поцілував її в лоб.

Не в губи, а саме в лоб і від цього чомусь стало болючіше.

— Не сумуй, — сказав він.

— Не командуй.

— Добре.

Він уже відчинив двері, але зупинився на порозі. На секунду. Ніби хотів щось додати. Може, щось важливе. Може, звичайне. Може, просто ще раз сказати, що повернеться, але не сказав. Тільки ще раз подивився на неї і вийшов.

Двері зачинилися тихо. Ліліт залишилася стояти в коридорі, слухаючи, як його кроки віддаляються, як внизу відчиняються двері під’їзду, як через кілька хвилин на вулиці заводиться машина.

Потім усе стихло. Вона ще трохи стояла. Просто так, наче тіло не одразу зрозуміло, що треба рухатися. Коли машина зникла за поворотом, Ліліт повернулася на кухню, поставила чайник і дістала телефон.

Написала коротко:

Можна приїхати?

Відповідь прийшла майже одразу.

Чекаю.

Вона поклала телефон на стіл.

Сем уже сидів на кухні. Сонний, скуйовджений, у футболці, яку треба було давно відправити в сміття, але він чомусь вважав її “нормальною”. Перед ним стояла тарілка, а в руці він крутив ложку, ніби намагався вирішити важливе питання світового масштабу.

Їжа залишалася недоторканою.

— Ти не їси, — сказала Ліліт.

— Я думаю.

— Ого. Тоді я сяду.

Він не усміхнувся і вона одразу перестала жартувати. Не різко. Просто відклала це вбік, як ніж, яким зараз не користуються.

Підійшла й сіла навпроти.

— Якщо ти готовий поговорити, ми можемо зараз поїхати до Джейсона.

Сем підняв на неї погляд.

— Чому до нього?

Питання прозвучало спокійно, але всередині нього вже було напруження.

Ліліт кілька секунд добирала слова.

— Бо є речі, які я можу пояснити тобі як мама, а є речі, які краще пояснить той, хто прожив із ними набагато довше за мене.

— Це про те, що ти не старієш?

Вона не відвела погляду.

— Так.

Сем ковтнув.

— І про те, чому ти не зникнеш?

Їй хотілося одразу відповісти. Схопити його за руку, пригорнути, сказати: “Ніколи. Чуєш? Ніколи”. Сказати так, щоб це стало стіною між ним і страхом, але сьогодні брехати було не можна.

Навіть із любові. Особливо з любові.

— Так, — сказала вона тихо. — І про це теж.

Він опустив погляд на ложку. Крутив її ще кілька секунд. Потім поклав на стіл.

— Добре.

Вона хотіла спитати, чи він точно готовий, але не стала, бо іноді готовність виглядає саме так: дитина кладе ложку, встає з-за столу й намагається не показати, що в неї тремтять пальці.

У кабінеті Джейсона було тихо. Не холодно, не страшно. Просто тихо так, ніби сам дім знав: сьогодні не можна шуміти.

Світло падало з великих вікон, лягало на підлогу рівними смужками, торкалося темного дерева, полиць, стола, спинки крісла. Усе виглядало занадто впорядкованим для розмови, яка могла розсипати всередині Сема цілий світ.

Алекс уже був там. Стояв біля полиці, тримав у руках якусь книжку, але не читав. Коли Сем зайшов, він одразу відклав її й підійшов ближче. Не надто близько. Не тиснучи. Просто так, щоб Сем бачив: він тут.

Джейсон сидів за столом, але, побачивши їх, підвівся.

Ліліт це відмітила. Він не говорив із Семом зверху вниз і за це вона була йому вдячна.

— У тебе є питання, — сказав Джейсон.

Не запитав, а семе прийняв як факт.

Сем кивнув, але спершу глянув на Ліліт.

Вона підійшла ближче, та не торкнулася його. Він не був маленьким. Не зараз і вона відчувала: якщо обійме його зарано, він може розсипатися або розсердитися. І те, й інше було б нормальним, але не допомогло б.

— Питай, — сказала вона. — Тут ніхто не буде робити вигляд, що ти ще занадто малий для правди.

Сем видихнув.

— Я почав помічати, що всі змінюються.

Його голос був рівний, але кожне слово давалося йому не просто.

— Ми з Алексом ростемо. Тато… — він запнувся на мить, ніби не хотів вимовляти це вголос, — у тата з’явилася сивина. Не багато,але є.

Ліліт відчула, як щось боляче торкнулося її всередині.

Сем помічав усе.

— А ти ні, — продовжив він. — І Джейсон ні та інші…

Він подивився на Алекса.

— І я не розумію, чому.

Тиша після цих слів була короткою. Джейсон зробив крок ближче.

— Твоя мама не змінюється так, як інші люди, бо вона стала частиною іншого світу.

Сем стиснув пальці.

— Якого?

— Того, де життя не закінчується так швидко, як у людей зазвичай.

Джейсон говорив спокійно. Не занадто м’яко, але й не сухо. Він не намагався зробити з правди казку, але і не перетворював її на вирок.