РОЗДІЛ 22 Частина 1

До бару вони заїхали вже підвечір. День був довгий, шумний, мокрий від басейну, солоний від дитячих емоцій і такий насичений, що Ліліт досі відчувала його всім тілом. У вухах ще стояли крики трибун, плескіт води, свист тренера і той момент, коли Сем торкнувся бортика, підняв голову й кілька секунд просто дивився на табло, ніби не до кінця вірив, що це сталося.

Медаль на його шиї дзенькала тихо, майже непомітно, але для Ліліт цей звук був голосніший за всі фанфари світу. Сем ішов поруч. Уже не стрибав, не кричав, не розмахував руками, як це робив одразу після запливу. Тепер він удавав спокій. Дуже старався виглядати так, ніби золото на шиї — це, звісно, приємно, але взагалі-то він завжди знав, що так і буде.

Ліліт глянула на нього краєм ока.

— Ти можеш перестати робити вигляд, що тобі байдуже.

— Я не роблю.

— Сем.

— Що?

— У тебе обличчя людини, яка зараз або заплаче, або скаже щось дуже пафосне.

Він фиркнув.

— Я не кажу пафосне.

— Ти мій син. У тебе просто ще нема достатнього словникового запасу для пафосу, але потенціал великий.

Сем закотив очі, але усмішка все одно вилізла.

— Можна я просто буду щасливий мовчки?

— Можна, але не дуже довго, бо мені треба буде ще раз сказати всім, що ти чемпіон.

— Мам…

— Що “мам”?  Я народила людину, яка сьогодні виграла медаль. Я маю законне право бути нестерпною.

— Ти й так нестерпна.

— О, дякую, синку. Значить, стабільність у сім’ї збережена.

Він засміявся саме в той момент, коли вона відчинила двері бару.

Усередині було не так шумно, як уночі. Ще не той час. Музика грала тихіше, за стійкою Марк протирав келихи, кілька людей сиділи в залі, хтось говорив упівголоса, хтось дивився в телефон. Повітря пахло деревом, алкоголем, кавою і тим дивним спокоєм закладу, який тільки прокидається перед вечірнім хаосом.

Ліліт навіть не зупинилася біля входу.

— Ніку! — крикнула вона так, ніби була не в барі, а на власній кухні. — Ми за тобою!

Марк підняв голову з-за стійки й одразу усміхнувся.

— О, медаль уже тут.

— Не “медаль”, Марку, — Ліліт урочисто поклала руку Сему на плече. — Чемпіон. Прошу поважати сімейну драму й моє право вихвалятися.

Сем тихо простогнав.

— Я зараз піду в машину.

— Стій і терпи славу. Вона коротка, але незручна.

Марк засміявся і простягнув Сему руку через стійку.

— Вітаю, чемпіоне.

Сем ударився з ним долонею. Коротко, але видно було, що йому приємно.

— Дякую.

Нік з’явився на балконі майже одразу. Поруч із ним була Фей. Вона сперлася рукою на поручень, стояла близько, не торкаючись його показово, але так природно, ніби її місце давно було саме поруч із ним. Її пальці на мить лягли на його зап’ястя — легкий, майже непомітний жест, але Нік одразу став спокійнішим. Не м’якшим для всіх. Тільки для неї.

Ліліт це побачила і не сказала нічого, бо деякі речі навіть вона вчилася не псувати словами.

Нік глянув на медаль, потім на Сема, потім на Ліліт.

— Ти прийшла ще раз повідомити мені те, що я бачив власними очима?

— Ні, — сказала Ліліт. — Я прийшла забрати тебе.

— Мене?

— Так. Ти сьогодні потрібен у маєтку.

— Я працюю.

— Ти завжди працюєш.

— Це бар, Ліліт. Тут така концепція.

— Концепцію переживеш. Алекс чекає. Сем теж. У нас сьогодні двоє медалістів, і якщо ти думаєш, що зможеш відсидітися у своєму барі з обличчям “я надто небезпечний для сімейних свят”, то ні.

Фей тихо засміялася. Нік перевів погляд на неї.

— Ти теж у цьому береш участь?

— Я завжди беру участь, коли треба витягнути тебе з нори.

— Це не нора.

Ліліт озирнулася на зал, потім підняла очі назад до нього.

— Ніку, у тебе темний одяг, алкоголь за спиною, балкон над людьми і вираз обличчя, ніби ти тут вершиш долі . Це нора. Просто дорога.

Марк закашлявся, ховаючи сміх. Нік повільно подивився на нього.

— Марку.

— Я нічого.

— От і продовжуй.

Ліліт махнула рукою.

— Не лякай персонал. Він нам ще потрібен.

— “Нам”?

— Так. Поки ти їдеш із нами святкувати, Марк буде головним дорослим у цьому місці.

Марк підняв брови.

— Я?

— А що? Ти виглядаєш майже відповідальним.

— Це найкращий комплімент, який я від тебе чув.

— Не звикай, Марку. Я сьогодні добра, бо мій син виграв медаль.

Сем уже майже сховав обличчя в долоню. Фей нахилилася трохи вперед.

— Ніку, поїдь.

Вона сказала це тихо. Без тиску. Без жодної гри, але саме тому він подивився на неї не так, як дивився на інших. У його погляді щось стихло. Те, що зазвичай огризалося, кололо, відбивалося першим ударом, поруч із нею раптом втрачало потребу захищатися.

Фей не просила вдруге. Просто дивилася на нього і цього виявилося достатньо.

Нік видихнув.

— Добре, але ненадовго.

Ліліт одразу підняла палець.

— Це було майже добровільно. Я зафіксувала.

— Не починай.

— Я вже закінчила. Майже.

Фей усміхнулася, і Нік, проходячи повз неї до сходів, на секунду торкнувся її пальців своїми. Так швидко, що Сем, мабуть, навіть не помітив.

А Ліліт помітила і всміхнулася вже не з сарказмом.

Він спустився вниз за кілька хвилин. Уже без склянки, але з тим самим виразом обличчя, ніби святкування медалей — це операція підвищеного ризику, і він єдиний тут достатньо тверезий, щоб це усвідомлювати.

Сем тихо сказав:

— Він завжди такий?

Ліліт навіть не обернулася.

— Ні. Іноді гірший.

Нік почув.

— Я стою поруч.

— Саме тому я сказала “іноді”.

Фей пройшла повз них до виходу й на мить зупинилася біля Ніка. Не притислася, не взяла під руку, просто подивилася на нього знизу вгору так, як могла тільки вона: м’яко, глибоко, без страху перед усім його темним.