РОЗДІЛ 6 Частина 3

Джейсон сів. Спокійно, рівно, без жодного зайвого руху. Навіть у цьому було щось від людини, яка звикла контролювати не тільки розмову, а й повітря навколо себе.

Ліліт дивилася на нього кілька секунд і раптом зрозуміла: клятва була легшою.

Там вона говорила про себе, а  тут треба було говорити про Джо. Не все, не глибоко. Не так, ніби вона зараз розкриє перед Джейсоном людину, з якою прожила роки. На це він не мав права

— Ти сказав, що тобі треба зрозуміти, з чого почати, — сказала вона.

— Так.

Вона сіла навпроти й провела долонею по тканині спідниці, ніби намагалася стерти з пальців залишки ритуалу.

— Чесно?

— Бажано.

— Я навіть не знаю, що вас може поєднати.

Джейсон подивився на неї уважніше.

— Взагалі нічого?

— Ну, ви обидва чоловіки. На цьому очевидні збіги поки що закінчуються.

Він усміхнувся. Коротко, але по-справжньому.

— Спробуй подумати не про мене, а про нього.

Ліліт відкинулася на спинку крісла.

— У нього дуже звичайне життя, Джейсоне. Робота, дім.  Ми і басейн тричі на тиждень, бо Сем плаває. Оце, мабуть, усе.

— Басейн?

— Так плавання,тренування, змагання, мокрі рушники в сумці, окуляри, які завжди губляться в останню секунду, і батьки на трибунах, страшніші за ваших безсмертних.

— Страшніші?

— Ти просто не бачив мам, які сперечаються через результати десятирічних дітей. Ваші клани нервово курять у кутку.

Джейсон знову усміхнувся. Ліліт помітила, але не стала чіплятися. З ним це працювало не так, як із Ніком. Ніка хотілося кусати словами й дивитися, як він гарчить у відповідь. Джейсона хотілося перевіряти обережніше.

Не м’якше, а точніше.

— Який клуб? — запитав він.

— “Альфа Свім”.

Джейсон завмер. Не тілом, а поглядом і вона одразу це побачила.

— Що?

— Алекс теж там.

Ліліт кілька секунд мовчала.

— Алекс?

— Так.

Вона повільно сіла рівніше.

— Тобто ми могли роками ходити в одне й те саме місце?

— Могли.

— Я могла бачити його?

— Можливо.

— І тебе?

— Я не завжди приходжу.

— Але міг.

— Так.

Ліліт коротко засміялася. Не весело. Швидше від того, що життя інколи має дуже тупе почуття гумору.

— Звісно, бо було б надто просто, якби ви просто впали мені на голову з неба. Ні, треба було ще виявити, що ми, можливо, роками проходили одне повз одного біля басейну з мокрими дітьми й кавою в пластикових стаканчиках.

Джейсон дивився на неї вже інакше.

— Це природний вхід.

— Так, — сказала вона. — І дуже небезпечний.

— Чому?

— Бо він спрацює.

Тиша між ними стала щільнішою.

Ліліт це відчула відразу, якщо Алекс і Сем в одному клубі, якщо Джейсон може з’явитися там не як чужий багатий чоловік, а як батько іншого хлопця, усе справді складеться майже само. І саме це лякало.

— Джо часто буває на тренуваннях? — запитав Джейсон.

— Часто. Не завжди, бо робота, але він старається. Сем для нього головне.

Це слово вийшло без прикрас. Головне і  Джейсон почув це саме так.

— Через Сема до нього підійти найлегше, — сказала вона. — Але й найнебезпечніше, бо якщо він відчує, що хтось лізе до його сина нечесно, двері закриються одразу.

— Я зрозумів.

— Добре.

Вона помовчала, збираючи думки докупи. Не хотіла говорити забагато. Не хотіла пояснювати Джо так, ніби його можна скласти з кількох речень і віддати Джейсону в руки.

Джо не був схемою. Навіть якщо іноді сам жив так, ніби життя можна втримати таблицею витрат.

— Для нього важлива стабільність, — сказала вона нарешті. — Дуже. Гроші, робота, завтрашній день, рахунки, плани. Не тому, що він жадібний. Не в тому сенсі.

Джейсон мовчав. І це добре, що мовчав.

— Він не мріє про золоті злитки і п’ятнадцять машин, — сказала вона. — Для нього гроші — це подушка під спиною. Місце, куди можна впасти і не розбитися. Він боїться дня, коли прокинеться, а все посипалося, і він не зможе втримати ні мене, ні Сема, ні дім, ні себе.

Вона зробила коротку паузу.

— Він працюватиме до виснаження, якщо буде думати, що так забезпечує нам нормальне життя. Це його спосіб любити.  Не завжди той, який мені потрібен, але його.

Джейсон повільно кивнув.

— Тоді через Сема й плавання, — сказав він. — Не напряму через гроші.

— Так.

— Змагання. Розмова між батьками. Потім ще одна. Без поспіху.

Ліліт примружилася.

— Ти страшний чоловік.

— Чому?

— Бо ти за хвилину придумав, як увійти в життя мого чоловіка так, щоб він сам відчинив двері.

— Ти сама цього попросила.

— Я знаю. Саме тому я ще не кидаю в тебе нічим важким.

— Це заспокоює.

— Не розслабляйся.

Він подивився на неї спокійно.

— Ти можеш передумати.

— Ні.

Вона відповіла одразу. Без вагання.

— Я не хочу передумувати. Я хочу, щоб ти зробив це правильно.

— Що для тебе означає правильно?

Ліліт нахилилася трохи вперед.

— Побудь людиною, Джейсоне. Не тільки стратегом.

Він не перебив і вона побачила, що цього разу він почув не просто пораду. Він почув вимогу.

— Я серйозно, — сказала вона тихіше. — Не роби з нього частину плану без серця. Якщо входиш у його життя, входь живим. Не ідеальним. Не всемогутнім. Не тим, хто все прорахував. Люди так не дружать.

Він дивився на неї довго.

— Ти просиш мене бути справжнім із твоїм чоловіком.

— Так.

— Хоча сама приховуватимеш від нього правду про мене.

Оце влучило саме туди де мало. Ліліт не відвела погляду, але всередині щось стиснулося.

— Так, — сказала вона чесно. — І я не сказала, що це красиво. Я сказала, що це необхідно.

Він прийняв відповідь мовчки. Не схвалив, не засудив. Просто прийняв.