РОЗДІЛ 6 Частина 2

Зала ще дихала її клятвою. Ліліт уже вийшла. Джейсон теж,але слова залишилися. Вони не розчинилися в камені, не стали частиною старої традиції, яку всі знали й давно перестали чути. Цього разу клятва лишила після себе тріщину. Не гучну, не видиму, але таку, від якої кожен у залі відчув: щось зсунулося і назад воно вже не стане.

Клан мовчав. Не тому, що не було що сказати. Навпаки. Слів було забагато. Просто ніхто не хотів вимовити їх першим.

Фей стояла трохи осторонь і дивилася на місце, де щойно стояла Ліліт. Її обличчя залишалося спокійним, але Нік знав її занадто давно, щоб вірити цьому спокою.

Він сам теж не рухався. Стояв там, де залишився після ритуалу, із руками в кишенях, зі стиснутою щелепою й таким обличчям, ніби все це його взагалі не стосується, а всередині йому хотілося вилаятися так, щоб тріснули вітражі.

Не через Ліліт. Точніше не тільки через неї. Через те, що вона зробила це так просто. Прийшла в систему, яку він ненавидів половину свого життя, і не попросилася вийти. Не почала грюкати дверима. Не кинула все до біса.

Вона просто стала посеред цієї зали й сказала: я буду тут, але ви мене не зігнете і Джейсон прийняв.

Оце добило найбільше. Джейсон прийняв.

Фей тихо вдихнула.

— Вона сказала “поруч”.

Нік не глянув на неї.

— Я чув.

— Ніхто не каже цього в такій клятві.

— Тепер каже.

Фей повернула до нього голову. В її очах було не тільки здивування. Там була обережність, наче вона боялася налякати думку, яка щойно народилася між ними.

— Вона не знала, що робить.

Нік усміхнувся без радості.

— Знала.

— Вона не знає наших правил.

— Саме тому й сказала правду.

Фей замовкла, бо це було болюче влучання.

Усі вони знали правила. Надто добре знали. Хто де стоїть. Хто кому підкоряється. Чий голос важить більше. Коли мовчати. Коли схиляти голову, навіть якщо всередині все протестує.

А Ліліт прийшла без їхньої пам’яті. Без їхньої втоми. Без цього столітнього “так заведено” і  може, саме тому побачила те, чого вони давно не бачили, що правило — це не завжди правда.

Кілька членів клану почали повільно розходитися. Хтось мовчки. Хтось із поглядом, у якому було занадто багато не висловленого.

— Ми щойно впустили в клан проблему, — тихо сказав хтось позаду.

Сказав не голосно, але в цій залі не треба було говорити голосно, щоб тебе почули.

Нік повернув голову. Повільно… І цього вистачило, щоб чоловік, який сказав ці слова, завмер.

— Проблему? — перепитав Нік.

У його голосі не було крику. Саме тому всі притихли ще сильніше. Чоловік напружився, але не відступив одразу.

— Вона небезпечна.

Нік дивився на нього кілька секунд. Потім сказав:

— Так.

Фей перевела погляд на нього. Клан завмер, бо всі чекали іншого. Заперечення. Захисту. Можливо, злості. а Нік не заперечував.

— Вона небезпечна, — повторив він спокійно. — І, можливо, ще навіть сама не розуміє наскільки.

У залі стало тихо так, що було чути, як хтось ледь змінив дихання. Нік зробив один крок уперед.

— Але це не твоя проблема.

Чоловік опустив погляд. Нік не відводив очей.

— І якщо хтось тут раптом вирішить, що має право обговорювати її місце, її голос чи її клятву так, ніби вона досі стоїть без захисту, я дуже швидко поясню, де саме ви помилилися.

Ніхто не відповів, бо відповідати Ніку в такому тоні могли одиниці.

А в цьому клані — майже ніхто.

Фей дивилася на нього й відчула, як у грудях щось тихо стиснулося. Ось воно. Перший рух. Ще не прийняття, але вже захист.

І він зробив це сам. Не тому, що Джейсон дивився. Не тому, що ритуал вимагав красивого жесту, а тому, що хтось торкнувся межі, яка тепер проходила через нього.

Ліліт була під його тінню і Нік щойно дав усім це зрозуміти.

Клан почав розходитися швидше. Без шуму. Без суперечок. Старий порядок не любив, коли його ставили на місце при свідках.

Коли в залі залишилося лише кілька людей, Фей підійшла ближче.

— Ти вже захищаєш її.

Нік різко глянув на неї.

— Не починай.

— Я не починаю.

— Починаєш.

Фей не стала сперечатися.

Він сьогодні був надто оголений для цього. Нехай навіть сам і не визнав би цього під загрозою спалення.

Вона подивилася на місце, де стояла Ліліт.

— Джейсон прийняв її не як нижчу.

— Я чув.

— І ти теж.

Він мовчав.

Фей повернулася до нього.

— Ти розумієш, що вона зробила?

Нік усміхнувся криво.

—  Фей, у цьому й проблема. Здається, я розумію.

Вона не відвела погляду. Він провів рукою по обличчю, видихнув і тихо сказав:

— Я п’ятсот років думав, що є два варіанти. Або живеш за правилами клану, або йдеш нахрін і більше нікому нічого не винен.

Його голос став нижчим.

— А вона прийшла й показала третій.

Фей тихо сказала:

— Бути всередині й не втратити себе.

Нік нічого не відповів, бо саме це й було найгірше. Не те, що Ліліт зламала систему, а те, що, можливо, вона показала йому вихід там, де він століттями бачив тільки стіну.

І якого біса саме вона?

Смертна. Нестерпна та, яка знає його кілька тижнів, а встигає зачепити місця, до яких інші не торкалися століттями.

— Коли ми йшли сюди, — сказав Нік раптом.

Фей підняла на нього очі. Він не дивився на неї. Дивився вбік, ніби говорив не з нею, а з тишею, яка лишилася після клятви.

— Вона зупинилася перед дверима і сказала: “Не дай мені впасти”.

Фей завмерла. Не тому, що фраза була гучною. Навпаки. Вона була майже тихою, але Фей відчула її всім тілом.

— І ти? — запитала вона.

Нік стиснув щелепу.

— А я, як останній дурень, пообіцяв.

Фей не усміхнулася. Їй раптом стало не смішно. Взагалі,  бо вона почула в цьому не роздратування. Не жарт. Не чергову спробу сховатися за грубістю.