РОЗДІЛ 5 Частина 2

Фей зайшла в кабінет тихо. Двері за її спиною майже не видали звуку, але Джейсон усе одно підняв голову. Він стояв біля столу, там, де кілька хвилин тому стояв Нік. Уламки скла ще лежали біля стіни. Темна рідина повільно стікала по каменю, залишаючи нерівну пляму.

Нік пішов, а його лють ні. Вона все ще була тут. У повітрі. У розбитому склі. У тиші, яку ніхто з них не поспішав ламати.

Фей зупинилася біля дверей і подивилася на Джейсона.

— Як це взагалі можливо? — сказала вона тихо.

Він не перепитав і  так зрозумів.

— Що саме?

— Вона обрала його.

У голосі Фей не було звинувачення. Тільки подив, який не встиг стати страхом.

— Саме його, Джейсоне.

Він мовчав, а Фей повільно похитала головою.

— Я цього не бачила.

Ось тепер він напружився. Не сильно,  але вона помітила.

— Жодного уламка, — продовжила вона. — Жодної тіні. Нічого. Наче майбутнє в цьому місці просто…

Вона не договорила, бо світ смикнувся. Не різко. На пів подиху. Наче під ногами на секунду зникла підлога. Фей завмерла. Перед очима спалахнуло не видіння навіть — удар.

Руки Ніка. Різкі. Жорсткі. Плечі Ліліт, стиснуті пальцями. Стіна за її спиною. Його голос надто близько. Її подих, що обривається. Рух. Один. Занадто швидкий, щоб устигнути і  порожнеча.

Фей різко вдихнула, ніби її висмикнули з-під води. Кабінет повернувся одразу: темне дерево, камінь, розбите скло, Джейсон навпроти. Але серце билося так, наче вона не стояла в домі, а щойно добігла до краю прірви.

— Фей.

Він уже був біля неї. Вона відступила.

— Мені треба їхати.

— Що ти бачила?

— Немає часу.

Вона розвернулася до дверей.

— Фей.

У його голосі з’явилося те, чого вона майже ніколи не чула. Страх. Не за себе. За те, що він міг не встигнути зупинити.

Фей зупинилася лише на мить.

— Його руки на ній, — сказала вона швидко. — Лють. Стіна. І обрив.

Обличчя Джейсона стало нерухомим. Надто нерухомим.

— Я з тобою.

— Ні.

— Фей.

— Якщо ти з’явишся там зараз, він може зірватися ще сильніше.

Це влучило. Він замовк, не тому, що погодився легко, а тому, що зрозумів: вона права.

Нік у такому стані не витримає ще й Джейсона. Не після всього, що щойно вилетіло в кабінеті. Не після фото. Не після вибору, який забрав у нього вихід.

Фей уже йшла. Не пам’ятала, як опинилася в холі. Як вийшла з дому. Як сіла в машину. Тіло робило все саме: двері, ключ, двигун, дорога. У голові билася одна думка.

Він може її вбити. Не тому, що хоче. Саме тому страшніше. Нік у люті не завжди встигав захотіти або не захотіти. Іноді він просто діяв. Один рух. Надто сильний. Надто швидкий. Для смертної жінки цього могло вистачити.

А Ліліт…

Фей стиснула кермо так, що побіліли пальці.

Ліліт не була тією, хто попросить пощади. І це лякало не менше, ніж Нікова лють.

Телефон задзвонив майже одразу. Вона відповіла, навіть не глянувши на екран.

— Я ще їду до неї.

— Він уже там? — голос Джейсона був низький. Зібраний. Небезпечно спокійний.

— Не знаю.

— Фей…

— Я повинна його зупинити, — сказала вона різкіше, ніж хотіла. — Інакше Нік її вб’є.

Пауза.Довга, важка і саме ця пауза сказала більше, ніж будь-які слова. Джейсон не відповів: “Ні. Це неможливо”. Не сказав: “Він цього не зробить”.

Вперше за дуже довгий час він теж не був певен.

— Подзвони мені, коли будеш там, — сказав він нарешті.

— Так.

Вона скинула дзвінок. Машина зупинилася біля будинку занадто різко. Фей вискочила надвір, майже не зачинивши дверцята, і побігла до входу.

Двері квартири були прочинені. Вона завмерла. Голоси. Його голос. Низький. Зірваний. Уже не такий, як у кабінеті, але все ще небезпечний.

— Чому саме я?

Фей притиснулася до стіни. Серце билося після дороги, після видіння, після тієї короткої порожнечі, в яку все могло провалитися, але вже в перші секунди вона зрозуміла: це не смерть.

Не обрив. Не той момент, який вона бачила. Тиша трималася кілька ударів серця. Потім прозвучав голос Ліліт. Спокійний,рівний, живий.

— Ти хочеш налякати мене тим, що я буду втрачати людей? Я вже знаю, що це таке.

Фей затримала дихання. Ліліт говорила не голосно, але кожне слово доходило крізь прочинені двері чітко. Наче квартира сама вирішила: це треба почути.

— Не треба мірятися зі мною болем. Це дуже тупий спорт, і переможців там немає.

Фей заплющила очі і ось тут страх уперше відступив на півкроку. Ліліт не благала. Не виправдовувалася. Не просила Ніка заспокоїтися. Вона говорила з ним так, ніби бачила його лють, визнавала її, але не дозволяла їй стати законом.

— Ти знаєш свою силу, — прозвучало далі. — А я свою ще ні.

Вона сказала це тихіше, але так чітко, що в Фей стиснулося горло:

— Саме тому ти мені потрібен.

Фей повільно видихнула. Вона чекала удару. Крику. Того руху, після якого майбутнє провалювалося в порожнечу, а почула інше. Почула, як смертна жінка не відступила від Ніка, не злякалася його рук, його темряви, його здатності перейти межу. Не зробила з нього монстра, але й не виправдала.

Вона назвала його силу... і поставила перед ним дзеркало.

Фей раптом зрозуміла дещо настільки просто, що аж стало моторошно. Ліліт була небезпечна. Не так, як Нік. Не силою тіла. Не досвідом. Не вмінням убити одним рухом. Інакше. Вона була небезпечна тим, що не тікала від правди, навіть коли правда стояла перед нею впритул і лишала сліди пальців на шкірі.

Вона не гнулася там, де мала б. Не просила там, де більшість почала б просити. І не нападала бездумно, хоча могла. Вона витримувала, а це іноді страшніше за силу.

За дверима її голос став трохи м’якшим, але не слабшим:

— Я відчула. І мій вибір не змінився.

Тиша. Така глибока, що Фей почула власне серце. Нік мав би вибухнути знову. Мав би, але не вибухнув. Він щось відповів тихіше. Слів Фей не розібрала, тільки тон. Уже не сліпий. Не такий, як у кабінеті. Лють там ще була, але вперше натрапила на щось, що не змогла просто знести.