РОЗДІЛ 21 Частина 2

Машина тихо рушила з парковки.

Шум басейну залишився позаду, розчинившись у вечорі. За вікнами повільно пропливали ліхтарі, мокрий асфальт блищав після недавнього дощу, і місто виглядало втомленим, але не злим.

У салоні було тепло, спокійно. Трохи пахло хлором від речей Сема і дешевим ванільним ароматизатором, який Ліліт купила на заправці й тепер уже третій тиждень погрожувала викинути.

Не викидала, бо Сем сказав, що “нормально пахне”, а  вона, як будь-яка мати, яка поважає себе, звичайно ж, не мала власної думки, коли син сказав “нормально”.

Сем сидів поруч, ще трохи вологий після басейну, з рюкзаком у ногах. Він дивився у вікно й мовчав, але це була не та тиша, яка віддаляє. Це була тиша після великого дня. Коли всередині ще все шумить, а словами можна тільки зіпсувати.

Ліліт глянула на нього краєм ока.

— Ти виграв.

— Я в курсі.

— О, вибач. Я думала, раптом ти забув. У підлітків, кажуть, мозок іноді тимчасово виїжджає з тіла.

Він усміхнувся, не повертаючи голови.

— Мам.

— Що “мам”? Я науково цікавлюся.

— Не починай.

— Пізно. Я вже народила тебе. Це був мій перший початок.

Він тихо засміявся і  цього їй вистачило.Вона трохи помовчала, потім сказала вже спокійніше:

— Я дуже пишаюся тобою.

Сем не відповів. Тільки плечі в нього ледь напружилися.

— І не тільки тому, що ти виграв, — додала вона. — Хоча виграв ти красиво. Прямо не соромно буде хвалитися незнайомим людям у черзі.

— Тільки спробуй.

— Уже планую.

— Я вийду з черги.

— Я скажу: “Оце мій син, він соромиться власної матері після перемоги, але я все одно його люблю”.

— Це шантаж.

— Це материнство.

Він повернувся до неї. Високий. Майже дорослий і все одно її.

— Ти неможлива, — сказав він.

— Дякую. Я працювала над цим роками.

Він усміхнувся, а потім його обличчя стало тихішим. Ліліт помітила. Вона завжди помічала, коли він ішов усередину себе.

— Я завжди тобою пишатимусь, — сказала вона вже без жартів. — Ти мій син і ти найдорожче, що в мене є.

Він різко відвернувся до вікна. Ніби там стало щось дуже цікаве. Ліліт не стала тиснути. Тільки бачила, як стиснулася його щелепа,  як він ковтнув, як на секунду став не великим хлопцем із медаллю, а тим самим малим, який колись боявся, що мама не прокинеться.

Кілька секунд була тільки дорога. Світло ліхтарів, шум двигуна, а потім він тихо сказав:

— Я знаю і я теж тобою пишаюся.

У Ліліт щось стиснулося в грудях. Дурне серце. Стільки всього пережило, а все одно здається, що отакі слова можуть добити сильніше за будь-який удар.

— За що? — спитала вона легше, ніж відчувала. — За те, що я не кричала сьогодні на суддю?

— Ти майже.

— Але не кричала. Самоконтроль —  ріст особистості.

— За все, — сказав він.

І цього разу вже не ховався. Подивився на неї прямо.

— За те, що ти… ну… ти.

Вона мовчала, бо якщо скаже щось одразу, голос може зрадити, а матері підлітків не мають права розмазуватися по керму, коли дитина сказала щось хороше. Це, мабуть, десь у правилах.

— Мам…

— Мм?

— Можна я з тобою поговорю?

Вона одразу стала уважною. Не різко, щоб не злякати.

— Завжди.

Він видихнув. Наче збирався стрибнути не в басейн, а в щось глибше.

— Я почав помічати дещо.

Ліліт не перебивала.

— І не знаю, як це правильно сказати.

— Скажи неправильно. Ми потім розберемо.

Він ледь усміхнувся, але очі залишилися серйозними.

— Усе змінюється.

Він подивився у вікно.

— Люди, час, я , Алекс. Навіть тато став інший, коли почав їздити з Джейсоном. Наче в нього з’явилося життя поза тим, що було раніше.

Ліліт тихо вдихнула.

— Це добре?

— Так. Думаю, так.

Він помовчав.

— Але ти…

Він не договорив і  вона вже знала. Знала ще до того, як він сказав.

— Я ні, — тихо закінчила вона.

Сем повернув голову.

— Ти виглядаєш майже так само, як тоді.

“Як тоді.”

Він не уточнив, бо не треба було. Тоді — це до лікарні, до страу,  до того моменту, коли дитина вперше побачила, що мама може бути не вічною.

Іронія, від якої хотілося розсміятися й розплакатися одночасно. Він боявся, що вона зникне, саме тепер, коли її тіло перестало старіти так, як мало.

— І тебе це лякає? — запитала вона.

Він похитав головою.

— Не лякає. Мені просто незрозуміло. І цікаво. І трохи страшно.

Вона кивнула.

— Що саме страшно?

Сем довго мовчав. На світлофорі машина зупинилася. Червоне світло лягло на його обличчя, зробило його ще старшим на кілька секунд.

— Що одного дня я знову щось не встигну, — сказав він майже пошепки.

Ліліт відчула, як усередині все стало тихо.

— Що ти маєш на увазі?

Він знизав плечима, але це був не байдужий жест. Це був жест хлопця, який не знає, куди подіти власний страх.

— Не знаю. Просто… тоді в лікарні я весь час думав, що треба було щось зробити. Подзвонити. Бути поруч. Не відпускати. Я знаю, що це дурниці. Я був дитиною. Я нічого не міг зробити.

Він ковтнув.

— Але воно все одно десь тут.

Він торкнувся грудей кулаком. Не сильно. Просто показав місце. 

Ліліт хотіла зупинити машину прямо посеред дороги й обійняти його так, щоб зібрати назад усі ті шматки, які він носив у собі стільки років, але світлофор змінився. Позаду хтось нетерпляче сигналив. Життя, як завжди, не дуже цікавиться драматичними моментами. Вона рушила.

— Це не дурниці, — сказала вона тихо. — Якщо тобі було страшно, значить, це не дурниці.

Він мовчав.

— І ти не мав мене рятувати, Семе. Тоді — ні. Та й взагалі ніколи . Це не твоя робота.

— А чия?

— Мо, дорослих, життя, долі.. та кого завгодно, тільки не твоя.