РОЗДІЛ 3 Частина 3

Будинок зустрів його тишею. Глибокою. Звичною. Дорогою. Тут усе завжди було на місці. Темний камінь. Високі стелі. Важкі меблі, які не старіли, бо їх вчасно реставрували. Картини, на які ніхто вже давно по-справжньому не дивився. Двері, що зачинялися без скрипу. Килими, які глушили кроки так, ніби навіть звук тут не мав права бути зайвим.

У цьому домі не було безладу. Не було випадкових чашок на столі. Дитячих речей у коридорі. Крихт біля тарілки. Сміху, який вилітає з кімнати раніше, ніж людина встигає його стримати.

Тут усе було правильно і саме сьогодні, після її квартири, ця правильність раптом здалася Джейсону не порядком, а порожнечею, яка навчилася виглядати гідно.

Він зупинився на мить у коридорі. Місто за високими вікнами вже повільно тьмяніло. Внизу люди поверталися додому, купували вечерю, сварилися через паркування, тягнули дітей за руки, забували ключі, сміялися над дурницями й не знали, що десь над ними кілька безсмертних досі намагаються зрозуміти жінку, яка мала злякатися і  не злякалася так, як їм було зручно.

Джейсон увійшов до вітальні. Нік стояв біля бару. Звісно де ще йому бути, коли треба зробити вигляд, що все байдуже. Келих у руці. Плечі розслаблені. Обличчя таке, ніби він узагалі не чекав Джейсона, не думав про ту квартиру, не згадував її “ти мені не подобаєшся” і, звичайно ж, не повертав це в голові вже разів десять.

Фей сиділа на спинці дивана, босими ногами впираючись у шкіру. Маленька, світла, майже невагома серед темних меблів і старого каменю. Наче хтось залишив у кімнаті живу свічку й забув, що тут давно звикли до напівтемряви.

Вона повернула голову першою.

— Ну?

Нік навіть не обернувся.

— Скільки вона тебе протримала? П’ять хвилин? Чи одразу виставила разом із нашими брошурками про спасіння?

Фей пирснула.  Джейсон зняв пальто. Повільно повісив на спинку крісла.

— Довше, ніж ти б витримав.

Нік повернув голову.

— Я?

— Так.

— Ти зараз намагаєшся мене образити?

— Ні. Просто відповідаю чесно.

Фей уже не приховувала усмішки. Нік перевів погляд на неї.

— Ти теж починай. Чого вже там.

— Я ще нічого не сказала.

— У тебе обличчя сказало достатньо.

Вона притиснула пальці до губ, але це допомогло приблизно ніяк.

Джейсон пройшов у кімнату.

— Вона сказала, що ти тут нічого не вирішуєш.

Кілька секунд було тихо. Не грізно. Не драматично. Просто всі троє дали цій фразі впасти на підлогу й покотитися прямо до ніг Ніка.

Фей першою не витримала. Опустила голову. Плечі здригнулися. Нік повільно поставив келих на бар.

— Ти це зараз навмисно?

— Так, — спокійно відповів Джейсон.

Фей засміялася вже відкрито. Не голосно, але так щиро, що стара важка кімната ніби на мить стала молодшою.

Нік дивився на них обох з виразом людини, яка щойно зрозуміла, що його зрадили найближчі і , що найгірше, із задоволенням.

— Прекрасно. Просто прекрасно. Мене принизила смертна жінка у власному коридорі, а ви вирішили зробити з цього сімейний вечір.

— Вона тебе не принизила, — сказала Фей, усе ще усміхаючись.

— Ні?

— Вона тебе… дуже точно розставила.

Джейсон ледь опустив погляд. Саме тому , що хотів приховати усмішку. Нік помітив.

— І ти туди ж?

— Я мовчу.

— Ти майже смієшся.

— Майже не рахується.

Фей засміялася знову. Нік подивився на неї.

— Ти, між іншим, теж була там. Тебе теж назвали собакою.

— Дуже акуратною маленькою собакою, — нагадала вона.

— І тебе це влаштовує?

— Мене багато що влаштовує, коли поруч тебе називають красунчиком.

Джейсон тихо кашлянув. Нік повільно повернувся до нього.

— Тільки не ти.

— Це був спосіб ідентифікації, — дуже рівно сказав Джейсон.

Фей затулила обличчя руками.

— Ні, я не можу.

— Ви обоє нестерпні, — сказав Нік.

— Ніку, — Фей витерла куточок ока, усе ще сміючись, — вона сказала це так, ніби ти меблі в магазині: красивий, дорогий, але їй не підходить до інтер’єру.

Джейсон цього разу не втримався.  Усмішка вийшла коротка. Майже непомітна, але Нік побачив і саме це, здається, добило його остаточно.

— Чорт забирай, — пробурмотів він. — Вона побула з нами менше години, а ви вже поводитеся як люди.

Фраза зависла в повітрі і сміх стих. Не різко. Просто наче хтось провів рукою по струні, і вона раптом дала не той звук.

Нік сказав це жартом, а влучив правдою.

У цьому домі вони справді рідко поводилися як люди. Занадто давно. Занадто обережно. Занадто правильно.

Фей першою опустила руки. Усмішка ще трималася на губах, але в очах уже було інше.

— Ось, — тихо сказала вона.

Нік одразу напружився.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— Ти вже почала очима.

— Бо ротом мені іноді не дають.

Джейсон відійшов до вікна, але не втрутився.

Між Ніком і Фей завжди було щось таке, куди навіть він не заходив без потреби. Щось старе, тихе, майже невидиме для інших. Вони могли сперечатися про дрібниці, кидати одне одному фрази, сміятися, мовчати — і все одно під цим завжди лежало те, чого обидва вперто не називали.

Фей зіскочила зі спинки дивана. Легко. Майже нечутно. Підійшла ближче до Ніка, але не занадто. Вона завжди знала, на якій відстані він ще не тікає.

— Вона тебе зачепила, — сказала вона.

— Вона мене роздратувала.

— Це в тебе часто одне й те саме.

Нік усміхнувся. Сухо.

— Обережно.

— Ні, — м’яко відповіла Фей. — Не цього разу.

Він замовк, бо це було не прохання. Це було її тихе “я бачу тебе, не ховайся” і  саме цього він не терпів найбільше. Фей говорила спокійно, без натиску.

— Ти звик, що люди або відступають, або намагаються сподобатися. Особливо жінки.

Нік скривився.