РОЗДІЛ 3 Частина 2

Тиша повернулася, але це вже була не її тиша. Не та ранкова, м’яка, домашня, в якій можна було сидіти з кавою й не бути ні для кого потрібною. Не та, яку вона сама обирала. Ця тиша прийшла разом із ним.

 Вона впала на стіни. На кухонний стіл. На двері, за якими щойно зникли Нік і Фей. Ліліт кілька секунд дивилася на ті двері. Наче перевіряла, чи вони справді пішли. Потім повільно повернулася до Джейсона.

Він стояв там само, де й до цього. Не розсівся в її квартирі, не намагався виглядати “своїм”, не заповнював простір зайвими рухами. Просто був і це чомусь нервувало сильніше, бо з Ніком було простіше. Він дратував. Його можна було кусати словами. Можна було злитися, відбиватися, стібатися, бо він сам ліз у бійку, а цей мовчав і  від цього не ставав менш небезпечним.

— Кави? — сказала вона.

Сама не знала, чому саме це. Можливо, тому що мозок відмовився тримати всю абсурдність ситуації одразу й ухопився за найпростіше. За каву.

Кава — це нормально. Кава — це те, що роблять живі люди вранці, коли не знають, що сказати. Кава — це не пророцтво, не безсмертні й не дивний чоловік із синіми очима, який щойно повідомив, що її кров чомусь важлива для чужого світу.

Джейсон ледь кивнув.

— Так.

— Добре.

Вона розвернулася до кухні і  тільки коли взяла чашку, зрозуміла, що руки трохи напружені. Не тремтять. Ні. Вона собі цього не дозволила б, але пальці стискали чашку сильніше, ніж треба.

Ліліт злилася на це. На пальці. На чашку. На Ніка. На цього Джейсона. На себе, бо чомусь не вигнала їх усіх одразу. На те, що в її квартирі, у її нормальному, трохи тісному, але її житті, раптом з’явилися слова, які не мали тут звучати.

Безсмертя. Пророцтво. Кров. Сем і останнє било найгірше.

Вона поставила другу чашку під кавомашину. Натиснула кнопку. Звичний звук механізму раптом здався занадто гучним.

Джейсон сів у крісло біля вікна. Не питаючи дозволу, але й не нахабно. Наче просто вибрав місце, з якого міг бачити і її, і двері, і кімнату.

Ліліт помітила. Звісно, помітила.

— Ти завжди сідаєш так, щоб контролювати вихід? — кинула вона через плече.

— Так.

Вона завмерла на секунду. Очікувала хоча б маленького заперечення. Щось типу “ні, тобі здалося” або “звичка”, а він просто сказав правду.

Ліліт насупилася.

— Незручно з тобою.

— Чому?

— Бо на сарказм треба хоч якось реагувати. Ти збиваєш ритм.

— Вибач.

Він сказав це так рівно, що вона не одразу зрозуміла, чи він жартує.

Обернулася. На його обличчі майже нічого не змінилося. Майже , але в очах щось ледь ворухнулося.

Ліліт примружилася.

— Ти зараз пожартував?

— Можливо.

— У тебе це дуже погано виходить.

— Я давно не практикувався.

Вона раптом тихо пирхнула. Не тому, що було смішно, а тому, що це було настільки сухо, настільки не в тон усьому божевіллю навколо, що її нерви вирішили: сміятися безпечніше, ніж кричати.

— Добре, — сказала вона. — Один бал за спробу.

Кава налилася в чашку. Ліліт автоматично додала ложку цукру, трохи вершків, розмішала. Так само, як собі. Навіть не подумала. Принесла чашку й простягнула йому. Їхні пальці ледь торкнулися. Нічого особливого. Просто дотик,але вона чомусь відчула його занадто чітко. Ніби шкіра встигла запам’ятати раніше, ніж мозок дозволив надати цьому значення.

Ліліт одразу прибрала руку. Сіла навпроти. Джейсон зробив ковток і тільки тоді вона побачила, як він завмер.

Майже непомітно, але завмер.

— Що? — запитала вона.

— Нічого.

— Не бреши. Ти так подивився на каву, ніби вона щойно розповіла тобі сімейну таємницю.

Він повільно підняв на неї очі.

— Ложка цукру і трохи вершків.

Ліліт кліпнула.

— Так. Саме так, як я люблю.

Він дивився на неї.

Спокійно, але вже не так відсторонено.

— І я.

Тиша стала дивною. Не страшною. Не незручною. Просто надто точною для дрібниці.

Ліліт подивилася на свою чашку, потім на його.

— Ну прекрасно, — сказала вона. — Тепер у нас із тобою є спільна психологічна травма у вигляді кави.

— Це не травма.

— Залежить від того, скільки її пити.

Він ледь усміхнувся.  Зовсім мало, але їй цього вистачило, щоб зрозуміти: живий. Не статуя. Не демон у дорогому пальто. Живи і чомусь це зробило ситуацію ще небезпечнішою.

— У мене є питання, — сказала вона.

— Я здогадувався.

— Не роби такий спокійний вигляд. У мене їх не одне.

— Скільки?

— Приблизно кілька сотень, але щоб ти не втік у вікно, почну з головного.

Він поставив чашку на стіл.

— Я слухаю.

Оці слова їй не сподобалися, бо в них не було поблажливості.

Він справді слухав, а коли тебе справді слухають, уже важче ховатися за жартами. Ліліт зібрала волосся назад, хоча воно не заважало. Просто треба було щось зробити руками.

— Як це відбувається?

— Безсмертя?

— Ні, доставка піци. Звісно, безсмертя.

Він не образився. Навіть не скривився. Лише глянув на неї трохи уважніше, і в цьому погляді майнуло щось схоже на тихе здивування. Не її словами. А тим, що вона досі намагалася жартувати.

— Є кілька шляхів, — сказав він спокійно. — Найрідкісніший — народитися з геном. Такі, як я і Нік, не стали безсмертними в якийсь момент. Ми були такими від початку, просто дитина не розуміє, що її тіло працює інакше, доки життя не поставить це під сумнів.

Ліліт мовчала. Цього разу не перебила. Він говорив рівно. Не прикрашав, не лякав спеціально, але й не робив із цього красиву казку. І саме тому слухати було важче.

— Є інші, — продовжив Джейсон. — Люди, які народилися смертними, але в їхній крові було достатньо того, що дозволяє перейти межу. Зазвичай це проявляється в момент смерті. Аварія. Поранення. Хвороба. Вогонь. Щось, після чого людина мала б не повернутися.