РОЗДІЛ 19

Через півтора тижня Ліліт прийшла вдень.

До відкриття залишалося кілька годин, але бар уже ворушився. Ще не жив, ні. Скоріше прокидався неохоче — із запахом мокрих ганчірок, кави, скла й учорашнього алкоголю, який ніколи не зникав повністю. Хтось розставляв келихи. Хтось перевіряв поставку. Хтось натирав стійку так старанно, ніби саме від цього залежало майбутнє закладу. А хтось просто робив вигляд, що зайнятий.

Ліліт пройшла повз зал, не зупиняючись. Сьогодні вона не дивилася. Уже надивилася. У руках — блокнот. Маленький. Нічим не примітний , aле в ньому за ці дні назбиралося достатньо, щоб комусь стало дуже незручно.

Вона піднялася до кабінету Ніка. Цього разу постукала.

— Заходь.

Вона увійшла. Нік сидів за столом, але, побачивши її, одразу відклав телефон. Погляд ковзнув до блокнота в її руці.

— Я готова, — сказала вона.

— До чого саме?

— Сказати тобі результати.

Вона не сіла. Навіть не зробила вигляду, що збирається.

— Питання тільки в тому, чи готовий ти їх почути.

Нік кілька секунд дивився на неї мовчки.

— Все настільки погано?

— Так.

Вона подумала й додала:

— І ні.

— Звучить обнадійливо.

— Насправді ні.

Він підвівся.

— Ходімо вниз.

Ліліт здивовано подивилася на нього.

— Ти навіть не хочеш спочатку почути це сам?

— Ні.

— Чому?

Нік зупинився біля дверей і повернувся до неї.

— Бо якщо ти права, це мають почути всі.

Вона не одразу відповіла. Потім повільно кивнула.

— Добре.

Коли вони спустилися, зал почав стихати ще до того, як Нік щось сказав. Не різко. Просто люди відчули: зараз буде щось не з тієї серії, де можна зробити вигляд, що тебе це не стосується.

Хтось відклав рушник. Хтось перестав рахувати пляшки. Офіціантка з підносом завмерла біля столика.

Філ стояв біля бару і, побачивши Ліліт поруч із Ніком, усміхнувся. Не широко. Так, кутиком рота. З тим самим виразом, який завжди казав: “Ну давай, здивуй мене”.

Ліліт подивилася на нього. І нічого не сказала. Нік став посеред залу. Голос не підвищував. Він узагалі не любив витрачати силу там, де вистачало тону.

— Останні дні Ліліт спостерігала за роботою клубу. Я хочу почути її висновки.

— Серйозно? — фиркнув Філ.

Нік навіть не повернув голови.

— Так.

Усмішка Філа стала трохи менш упевненою.

Ліліт зробила крок уперед. Спокійно. Без зайвого театру. Усе, що їй було треба, вона вже бачила. Тепер залишалося просто назвати речі своїми іменами.

— Почну з головного, — сказала вона. — У цього місця великий потенціал.

Кілька людей переглянулися. Марк за стійкою уважно підняв очі.

— Але зараз воно працює не як елітний клуб, — продовжила Ліліт. — А як дорога забігайлівка, якій випадково купили гарні меблі.

По залу пройшов короткий, майже нечутний рух. Хтось переступив з ноги на ногу. Хтось опустив погляд. Хтось, навпаки, підняв голову.

Філ повільно випрямився.

— Ти обережніше зі словами, крихітко.

Ліліт повернула до нього голову. Не швидко. Не різко.

— Не перебивай мене, Філе.

Сказала спокійно, і саме тому це прозвучало не як прохання. Марк опустив погляд у стійку, щоб приховати усмішку.

Ліліт відкрила блокнот.

— Перше. Персонал.

Кілька офіціантів помітно напружилися.

— Частина з вас працює добре. Навіть дуже добре. Швидко. Ввічливо. Уважно. І, якщо чесно, саме на цих людях клуб досі й тримався.

Вона не називала імен. Але кілька людей усе одно зрозуміли, що вона бачила їх. Не помилки. Не слабкість. Роботу. І це було незвично.

— Інша частина, — продовжила вона, — п’є алкоголь під час зміни. Бере “пригощання” від гостей. Сідає за столики. Фліртує не в межах сервісу, а щоб витягнути більше грошей.

В однієї офіціантки сіпнулася щока. Один бармен перестав протирати келих.

— А потім усі дивуються, чому ці самі клієнти починають думати, що їм можна більше.

Філ хмикнув.

— Ти взагалі розумієш, як працює нічний клуб? І цей бізнес?

Ліліт подивилася на нього. Холодно.

— Розумію. Тому повторю для тих, хто забув: це нічний клуб, а не бордель.

Повітря в залі ніби стало гострішим. Філ почервонів.

— Ти що собі…

— Я не закінчила.

Вона навіть голос не підняла.

— Елітний нічний клуб — це не місце, де п’яні чоловіки лапають персонал, а всі навколо роблять вигляд, що так і треба. Сюди мають приходити за приватністю. За сервісом. За атмосферою. За відчуттям, що тут можна витратити гроші й не вляпатися в дешевий бруд.

Вона обвела зал поглядом.

— Зараз цього немає.

Філ різко повернувся до Ніка.

— Ти серйозно це слухаєш?

Нік стояв нерухомо, тільки щелепа стала жорсткішою.

— Слухаю.

Філ ковтнув повітря, але промовчав.

Ліліт перегорнула сторінку.

— Друге. Клієнти.

Хтось тихо видихнув. Хтось, навпаки, завмер.

— За останні сім вечорів я зафіксувала одинадцять випадків, коли відвідувачі торкалися офіціанток без дозволу.

Вона підняла очі.

— Одинадцять.

Цифра повисла в повітрі. Неприємна. Конкретна.

— У половині випадків дівчата прямо просили припинити. В інших — зверталися до старшого зміни.

Вона подивилася на Філа.

— Реакції не було.

У дальньому кутку офіціантка різко вдихнула. Молода, темноволоса. Та сама, яку кілька днів тому клієнт схопив за талію біля столика.

Тепер вона дивилася на Ліліт інакше. Не з недовірою. З надією, яку ще боялася показати.

— Третє. Бійки.

Філ відкрив рота, але Ліліт навіть не глянула на нього.

— У середньому — одна бійка за ніч. У вихідні більше. Пошкоджені меблі. Розбитий посуд. Скло. Зіпсований алкоголь. Компенсації постачальникам. Прибирання. Втрачений час.

Вона закрила блокнот пальцем.