РОЗДІЛ 18

Вона зайшла додому пізно.Тіло нило після тренування так, ніби її розібрали, а потім склали назад — не дуже акуратно. Плечі тягнуло. Руки були важкі. Але в очах було щось таке, чого Джо не бачив уже давно. Життя.

— Ну як? — почувся його голос із кухні.

Вона скинула взуття біля дверей, притулилася плечем до стіни й провела пальцями по волоссю. Кілька пасм прилипли до скроні.

— Важче, ніж я думала, — видихнула вона. — Але… мені сподобалося.

Джо вийшов із кухні з чашкою в руці. Подивився на неї уважно. Не так, як дивляться на людину, яка просто повернулася додому. А так, ніби перевіряють: вона справді тут ? Вона справді жива ?

Потім кивнув.

— Бачу.

— Що саме?

— Що сподобалося.

Вона ледь усміхнулася. Втомлено, але справжньо. Джо поставив чашку на стіл.

— Ми з Джейсоном будемо у відрядженні.

Вона підняла на нього очі.

— Коли?

— Сьогодні вночі виліт. На кілька днів. Може, довше.

Ліліт мовчки кивнула. Потім ніби про щось згадала й потерла зап’ястя.

— Щось не так? — одразу спитав він.

Вона знизала плечима.

— Ні. Просто я хотіла сьогодні ввечері зайти до Ніка. Подивитися, як його бар працює вночі. Не порожній, як удень, а по-справжньому.

Джо дивився на неї кілька секунд.

— Ти хочеш повернутися до роботи?

— Не знаю.

Вона чесно не знала.

— Але сидіти без діла я точно не хочу. Від цього я починаю думати зайве.

— А думати зайве — небезпечно?

— Для всіх, — сказала вона майже серйозно.

Він усміхнувся краєм губ, підійшов ближче й поцілував її в маківку.

— Ти краще знаєш, що тобі потрібно.

— Ти не проти?

— Я проти тільки одного.

Вона підняла брову.

— Коли ти робиш вигляд, що з тобою все нормально, хоча це не так.

Він сказав це тихо. Без докору. Але влучив. Ліліт відвела погляд першою.

— А зараз? — спитала вона.

Джо трохи помовчав.

— А зараз я бачу, що ти оживаєш.

У неї щось стиснулося всередині. Не боляче. Просто несподівано. Вона нічого не відповіла. Підійшла й обійняла його. Без різких рухів, без слів. Просто стала ближче й притулилася. Він обійняв її у відповідь. На мить усе було правильно. Його руки. Знайомий запах сорочки. Тепло кухні. Чашка на столі. Відчинена шухляда, яку він, як завжди, забув закрити. Дім.

Вона заплющила очі. І саме тоді десь усередині тихо відгукнулося інше. Не тут. Не поруч. Не зараз ,  але було. Тонко. Глибоко. Небезпечно живо.

Вона стиснула пальці на його спині трохи сильніше, ніби могла цим жестом заглушити те відчуття. Притиснути його. Закрити. Могла обрати. І обрала. Тут... Його ... Це життя.

— У мене скоро літак, — тихо сказав Джо.

— Добре. Напиши, коли прилетиш.

— Напишу.

Вона відступила, подивилася на нього уважніше.

— І будь обережний.

Він усміхнувся.

— Ти зараз звучиш як моя дружина.

Ліліт зморщила носа.

— Я нею і є, якщо ти раптом забув.

— Не забув.

Він тихо засміявся і пішов до спальні збирати речі.

Вона допомагала йому майже машинально. Він шукав зарядку — вона витягнула її з-під книжки на тумбочці. Він забув документи — вона мовчки поклала їх зверху на сумку. Він кинув дві сорочки не тією стороною — вона перевернула й склала нормально.

Нічого особливого. Просто життя, яке вони знали роками. Коли Джо взяв сумку, вона затримала руку на тканині.

— Джо…

Він зупинився.

— Повертайся швидше.

Вона сказала це спокійно. Але він почув усе, що було під цим спокоєм. Кивнув.

— Постараюсь.

Фей зайшла в бар майже непомітно.

Усередині ще не було вечірнього шуму. Бар стояв у тому дивному стані перед відкриттям, коли все ніби вже готове, але ще не ожило. Приглушене світло. Персонал щось переносить, протирає, перевіряє. Хтось сміється впівголоса біля стійки. На підлозі пахне мийним засобом і вчорашнім алкоголем, який не вивітрюється до кінця ніколи.

Фей нікого не питала. Пішла одразу нагору. Вона знала, де він. Двері були не замкнені. Вона відчинила їх тихо. Нік стояв біля столу, переглядав якісь папери. Побачив її — і вираз обличчя змінився одразу. Не сильно, aле Фей помітила.

— Я сподівався, що ти зайдеш сьогодні, — сказав він.

— Я знала, що ти тут.

— Ти завжди знаєш.

— Не завжди, aле часто.

Вона усміхнулася й підійшла ближче. Нік відклав папери, взяв її за руку й притягнув до себе. Без різкості. Просто так, ніби мав на це право і вона йому його давно дала. Поцілунок вийшов короткий. Теплий....  Свій.... Фей торкнулася пальцями його щоки.

— Я ненадовго. Діти вдома.

— Знаю, — відповів він, майже торкаючись губами її скроні.

Кілька секунд вони просто стояли так. Без потреби щось говорити. Потім Нік, ніби між іншим, сказав:

— Вона сьогодні приходила.

Фей не перепитала, про кого він.

— Як вона?

У нього сіпнувся кутик губ.

— Жива. І зла.

Фей тихо видихнула.

— Значить, усе добре.

Нік відвів погляд до вікна.

— Я думав, її зламали.

Він сказав це дуже тихо. Майже не їй. Скоріше собі.

— А тепер?

— А тепер думаю, що я взагалі нічого про неї не розумів.

Фей дивилася на нього уважно.

— Якщо вона не зупиниться, — продовжив він, — якщо буде тренуватися так, як сьогодні… вона стане небезпечною. Дуже.

— Вона вже небезпечна.

Він повернув голову.

— Ти не ревнуєш?

Питання прозвучало рівно. Без гри. Без тиску. Фей похитала головою.

— Ні.

— Чому?

Вона трохи усміхнулася.

— Бо те, що між вами, не про це.

Нік дивився на неї ще кілька секунд. Наче чекав, що вона скаже більше, aле Фей не поспішала.

— Вона ще прийде, — сказав він. — Хоче подивитися, як це місце живе.

— Вона не просто прийде.