РОЗДІЛ 17

Удень бар виглядав зовсім інакше. Без музики. Без чужого сміху. Без того вечірнього шуму, який зазвичай забиває всі думки. Тільки приглушені голоси персоналу, дзенькіт скла за стійкою і світло з великих вікон, від якого приміщення здавалося майже чужим.

Ліліт зайшла спокійно. Охоронець біля входу одразу випростався і зробив крок їй назустріч.

— Доброго дня. Вибачте, ми зараз зачинені.

— Я знаю, — сказала вона і ледь усміхнулася.

Витягла з кишені візитку й показала йому. На ній великими літерами було написано: VIP.

Погляд чоловіка змінився майже одразу. Ще секунду тому він стояв перед нею, як стіна, а тепер відступив убік. Навіть не спитав, звідки вона це має.

— Проходьте.

— Дякую.

Вона пройшла всередину й попрямувала до барної стійки. Бармен саме переставляв келихи. Почув кроки, підняв голову і затримав на ній погляд.

— Привіт, — сказала Ліліт так, ніби зайшла не вперше. — Мені потрібен Ніколас Річардсон. Де він?

Бармен помітно пом’якшав.

— Привіт. Він вас чекає?

Вона вже хотіла відповісти, але поруч з’явився чоловік у темній сорочці. Не підійшов — саме з’явився. Наче весь час був десь поряд і тільки чекав, коли можна буде втрутитися.

— Що тут відбувається?

Голос у нього був різкий. Неприємний. Такий, після якого хочеться випрямити спину, навіть якщо ти нічого поганого не зробив.

Бармен напружився.

— Вона до Ніколаса.

Менеджер перевів погляд на Ліліт. Повільно. З голови до ніг. І усміхнувся так, що їй одразу захотілося стерти цю усмішку з його обличчя.

— Крихітко, — протягнув він, — приходь увечері. Тоді ти йому точно… знадобишся.

Він зробив коротку паузу, ніби сам насолоджувався тим, як це прозвучало.

— І будеш корисною.

На секунду в барі стало дуже тихо. Бармен опустив очі. Десь за стійкою перестало дзвеніти скло.

Навіть ті, хто не дивився прямо на них, усе одно зрозуміли: він сказав зайве. Ліліт повільно повернула голову до менеджера. Без поспіху. Без демонстрації.

— Ти що, його нянька? — спитала вона спокійно. — Звідки ти знаєш, що йому потрібно?

Це його зачепило. Не сильно, але достатньо, щоб у нього смикнулася щелепа.

Він явно не звик, що з ним так говорять. Особливо жінка, яку він щойно вирішив поставити на місце.

Ліліт уже не дивилася на нього. Вона перевела погляд на бармена. Той мовчки підняв очі й ледь помітно кивнув угору.

Другий поверх. Вона зрозуміла. Зробила крок до сходів. І в ту ж мить менеджер різко став перед нею.

Перекрив дорогу. Надто близько. Так, ніби мав на це право.

Ліліт зупинилася.

Щось у ній одразу змінилося. Не в обличчі. Не в позі. Десь глибше, там, де тіло пам’ятає швидше, ніж голова встигає подумати.

— Я не зрозумів, — сказав він, нахиляючись ближче. — Тобі треба пояснити ще раз?

Цього вистачило. Ліліт повільно підняла на нього погляд. І він нарешті побачив її очі. Не злі. Злість була б простішою. Там було щось холодне. Порожнє. Таке, що не просить відійти, а просто попереджає: ще один рух — і наслідки будуть твої.

Менеджер не одразу це зрозумів , aле тіло зрозуміло швидше за нього. По його обличчю пройшла тінь.

— Не стій у мене на дорозі, — сказала Ліліт тихо. — Бо для тих, хто це робить, усе дуже погано закінчується.

Вона не підвищила голос. Не погрожувала театрально. Просто сказала. Як факт.

Потім зробила крок убік, обійшла його й пішла до сходів. Наче його там більше не було.

За її спиною повисла тиша. Менеджер не рухався. Бармен повільно видихнув.

— Ти це бачив?.. — майже беззвучно сказав він комусь поруч.

На другому поверсі, біля вікна, стояв Нік. Він почув шум ще раніше. Вийшов, подивився вниз і побачив усе. Як менеджер став перед нею. Як перекрив їй дорогу. Як вона зупинилася.

У якийсь момент Нік уже був готовий спуститися. Рука сама стиснулася в кулак, плечі напружилися, тіло нахилилося вперед. Ще секунда — і він би був унизу, aле Ліліт зробила це сама.

І коли він побачив її погляд, той самий холодний, рівний, без жодного прохання про допомогу, Нік повільно видихнув. Розтис кулаки.

Двері відчинилися без стуку. Ліліт зайшла, зробила кілька кроків і зупинилася. Нік стояв біля вікна спиною до неї. Одразу не обернувся.

Вона ледь усміхнулася.

— Ти бачив?

Він відповів не відразу, a коли відповів, вона на мить не впізнала його голос.

— Якби він зробив ще крок, — тихо сказав Нік, — я б зламав йому шию.

Він повернувся. Напруга ще трималася в його погляді. Не вся, aле достатня, щоб Ліліт зрозуміла: він справді міг це зробити.

Вона хмикнула.

— Не варта. Краще покажи, як це робити самій.

Нік подивився на неї довше, ніж треба.

— Ти не відчепишся, так?

— Ніколи.

Він коротко видихнув, майже як зітхнув.

— Ходімо.

Балкон другого поверху тягнувся вузькою лінією над баром. Внизу все ще було порожньо, тільки персонал готувався до вечора. Але коли вони вийшли, кілька людей підняли голови.

Нік ішов поруч із Ліліт. На мить поклав руку їй на плече. Коротко. Зовсім природно. Без показухи ,aле достатньо, щоб усі внизу зрозуміли: вона тут не випадкова.

Ліліт це відчула і нічого не сказала.

Міні-зал був простий. Мати. Груша. Рукавички. Запах гуми й трохи пилу. Нічого зайвого.

— Давай, — сказала вона, скидаючи куртку. — Покажи, що ти там умієш.

Нік підняв брову.

— Ти впевнена?

— Я дещо вмію.

— Хм. Подивимось.

Він подав їй рукавички. Ліліт натягнула їх не одразу. Пальці не слухалися після сходів і того короткого зіткнення внизу. Вона роздратовано смикнула липучку. Нік помітив, але нічого не сказав. Вона стала в стійку. Не ідеально. Але й не так, як людина, яка бачить це вперше. Він одразу зрозумів: вона вже пробувала. Перший удар. Другий. Третій. Вона била швидше, ніж треба. Сильніше, ніж могла контролювати.

Нік не відповідав. Просто відходив. Ухилявся. М’яко відводив її руки вбік. Ні разу не вдарив у відповідь.